Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Чоловік завовтузився на стільці, кілька разів енергійно кивнув.

— Божена Микульська. Вам знайома ця особа?

Данилевич завмер. Виглядало — навіть ожив, стрепенувся, миттю забув образи, які не приховали його тон та манера.

— То ви нарешті зацікавилися нею?

— Чому ми взагалі мали б нею цікавитися?

— Пане капітане, ця молода особа посприяла швидкій еміграції нашої родини зі Львова, — голос зміцнів, дзвенів. — Ми змушені були кидати все. Мене попередили добрі люди про донос, який написала та панна. Потім всю дорогу до Києва я ще й мусив давати принизливі пояснення своїй дружині. При дітях, пане капітане, а в мене двоє дівчат, близнючки. Їм по десять років, і все вони чудово розуміють.

— Що ви пояснювали такого, чого не слід слухати десятирічним дівчатам?

— Господи! Галина Гаврилівна запідозрила мене в інтимних зносинах із нею!

— Хто це?

— Моя дружина! А та Микульська — банальна провокаторка, не більше! Кілька разів була присутня в нашому суто чоловічому товаристві. Там ми, довіряючи один одному, дозволяли собі, скажімо так, занадто розпускати язики. Зміст наших розмов вона виклала у своєму пасквілі, представивши мене ледь не ініціатором, натхненником великої змови проти австрійської корони. Таким собі ватажком місцевих сепаратистів. Хоч я не висловлював нічого такого, про що ми б не згадували під час дискусій у тому ж сеймі. Ну, хіба зовсім трошки зайвого.

Розвівши великий та вказівний пальці, Данилевич наочно показав, чим слід вимірювати ступінь його провини.

— Полячка, дама з іншого, ніж ваше, середовища випадково опинилася в суто чоловічому товаристві. Невже одна на всю чесну компанію? — Клим чув, що Зубов відверто глузував. — Пане Данилевич, повірте мені, так не буває.

Той знову голосно зітхнув.

— Зрозумійте правильно. Ми з товариством уникали борделів чи таких собі прихованих будинків розпусти, закритих, ніби аристократичних. Збиралися часом чоловічою компанією... скажемо так... відпочити від власних родин. Заразом обговорити справи, від яких удома мою дружину, відверто кажучи, нудило. Так, наше товариство прикрашали прекрасні дами. Бажано — далекі від того, що хвилює нас. Поруч із якими можна просто розслабитися. Повірте, ще раз прошу — повірте: жодного свинства, нічого непристойного, гріховного! Хтось міг мати з тими дамами ближчі стосунки, як ось пан Навотний. Ви його запитайте, він вам про ту Божену більше розкаже! Мав із нею стосунки на свою голову!

— Не на голову щонайменше, — знову гмикнув капітан, і Кошовий ледь стримав смішок, зрозумівши двозначність вислову. — І я вам не дружина, пане Данилевич. Переді мною виправдовуватись не треба. Після повернення до Львова бачили панну Микульську?

— Ще чого! Після ганьби я намагаюся відтоді на різні зібрання без дружини не ходити. Або, сприймайте, як хочете, шукаю свідка, котрий при нагоді підтвердить, де я був і в якому товаристві.

— Якби зустріли?

— Я не така сильна людина, якою виглядаю, пане капітане. Божені треба молитися, аби випадково не зустрітися десь із моєю кращою половиною. Дружина має всі підстави ненавидіти її.

Зависла пауза.

— Тобто ви не зустрічалися з Микульською?

— Аж ніяк, — відчеканив Данилевич. — Чи вона зі мною. Або так — ми не ходимо тепер в одні й ті самі місця. Можу я спитати, що з нею сталося?

Пауза тривала довше.

— На все свій час, — сухо мовив Зубов. — Ви вільні, йдіть. Не забувайте про попередження.

Чоловік метушливо підскочив, не стримав поклону, швиденько й із помітним Кошовому полегшенням залишив кабінет.

Розминувшись у дверях із кимось, кого Клим зі свого місця не побачив. Хоч машинально розвернуся на звук, намагаючись роздивитися, що відбувається. Судячи з усього, зустріч виявилася несподіваною для обох й не надто приємною.

Потім хлопнули двері — і в поле зору потрапив наступний відвідувач.

Цей говорив обуреним пізнаваним басом.

— Що це означає?

До нього Кошовий придивився уважніше.

— Судячи з тону, ви чимось не задоволені, милостивий государю, — капітан і з ним тримав звичну вже холодну лінію.

— Я бачив вас на одному прийомі. Нас відрекомендували одне одному, пане Зубов. Але ви не зволили приділити мені навіть дещицю уваги.

— Вам так потрібна моя увага, пане Навотний?

Ще один старий знайомий.

Сіпнулося віко.

— Мої послуги можуть бути потрібні російській владі на всіх рівнях!

Фраза прозвучала патетично. Ярослав Навотний навіть не сів, промовив її стоячи. Лиш потім опустився на стілець, котрий писнув, застогнав під його вагою.

— Чому ви так вирішили? — поцікавився капітан.

— Я до цього прийшов не щойно. І вам, пане Зубов, дуже добре відома моя діяльність із викриття ворогів російської корони. Це ж я подавав списки мазепинців, хіба забули? Багатьох заарештували, чим, на мою думку, значно убезпечили тил. Що наговорив про мене цей покидьок Данилевич?

Отакої! Для Кошового почуте виявилося справжньою несподіванкою.

— Його найменше цікавила ваша персона, — спокійно відповів капітан. — З чого ви взяли, що він наговорював на вас? І чому — саме на вас? Йому, вибачте, нема, на кого наговорювати?

Навотний прокашлявся — звук виявився надто трубним.

— Коли мене викликали сюди, в поліцію, я здогадувався: знову чиясь кляуза. Наше середовище досить гниле і було таким, пане капітане, до приходу російської армії та затвердження російської влади. Проте наголошую: до вашої появи тут наша спільнота мала розбіжності в деталях. Хтось стояв на радикальних позиціях, хтось підтримував помірковану платформу. Загалом тримало разом одне: ідея великого об'єднання слов'ян на одній великій історичній, я б сказав навіть, — споконвічній території. Ніхто, крім російського імператора, зробити це не здатен. Мені й частині однодумців здавалося: так станеться — і ми всі помиримося заради можливості робити спільну справу. За неї боролися не один десяток років. А що сталося, пане капітане?

— Не знаю.

Клим здогадувався. Вже подумки будував відповідь замість Навотного. Переступив з ноги на ногу, намагаючись не шуміти. Та басистий захопився, навряд чи звертаючи на сторонні звуки увагу.

— Ми, які постраждали в різний спосіб за справу російської корони, тепер нікому тут не потрібні! Нас навіть