Читати книгу - "Чудове Чудовисько"

Тільки-но Чу впустив у ящичок листа, малий за кермом веломопедика задирчав зовсім по-дитячому: ДИР-ДИР-Р-ДИР-Р-РР! Задирчав і, натиснувши кривенькими ноженятами на педалі, рушив бетонною доріжкою навздогін молодичці з дитячим візочком.

— Хто це? — чомусь пошепки спитала Соня.

— Е, це Марко. Глистоноша, — відповів Чу.

— Але ж він ще дитина! Як же він упорається? — спитала Соня, а хлопчик тим часом уже ревів так гучно, наче справжнісінький мопед чи бензопилка, і з кожною миттю наближався до візочка.

— Він не хлопчик, Соню. Марко — торф'яник, йому вже років із двісті буде.

— Торф'яник?! — Соні ледь мову не відібрало. — Хочеш сказати, що оце посеред білого дня кругом шастають на мопедах різні торф'яники?

— Мені ж ти не дивуєшся.

— Ну, тобі…

— Торф'яники, Соню, це такі гномики, які мешкають побіля боліт. Вони в нас завжди глистоношами працюють, бо дуже схожі на простих хлопчиків чи на карликів, от і не впадають людям у вічі.

— Ясно, — мовила Соня, — але чого ж він так галасує?

Марко тим часом ревів, наче літачок, і мчав прямо на жіночку з дитячим візочком.

— Він їх змете! — перелякалася Соня, та враз трапилася ще одна дивина.

З вихлопної труби поштового мопеда з лускотом вихопилася сліпуча блискавка й розпанахала небо десь високо-високо над будинками. А може, навпаки — небо розкололось, і з розщілини чвиркнуло довжелезною покрученою блискавкою прямо у вихлопну трубу Маркового залізного коня (чи то пак коника). Але в тому годі було розібратися, бо вже наступної миті, коли мопеду не залишалося нічого, крім протаранити дитячий візочок, він зненацька підскочив у небо, наче приклеєний до блискавки, і отак, догори задніми колесами, майнув у височінь. Соня встигла побачити веселе й ніби трохи лукаве Маркове лице й зауважила: він таки вже в літах. А тоді і веломопед, і його вершник, і Чудовиськів лист до бабая — усе зникло, наче його й не було.

— Це ж треба, — почухала лоба Соня. — Він завжди, цей Марко, таке виробляє?

— А що ж ти хотіла — блискавична пошта, — кивнув Чу. — Сьогодні й відповідь може прийти.

— Щоб тільки не посеред природознавства, — зітхнула Соня, — бо Маргарита Семенівна ще й торф'яника на уроці не переживе.

«Здрастуйте! Я бабай…»

Після школи зайшли до Соні робити уроки. Спочатку повиконували всі вправи, потім порозв'язували приклади, далі вирішили погратися в настільну гру з кубиком і фішками, а вже аж тоді взялися ліпити баранців.

Хоча Соня спочатку й опиралася, бо тих баранців, відколи вона познайомилась із Чу, було наліплено вже стільки, що ніде й ставити, та Чу таки наполіг. Він сказав, що можна чіпляти до баранців ниточки й підвішувати фігурки до люстри чи до стелі.

Хіба дівчинка могла позбавити Чу найулюбленішої справи, найбільшого задоволення? Та ніколи в світі! Вони ж друзі. І ось на люстрі вже гойдалося сім кольорових баранців. Надворі тим часом сутеніло.

— А що, Чу, — раптом спитала Соня, — вже он ніч скоро, а відповідь від твого бабая так і не прийшла. Чи прибудуть твої родичі? До речі, батьківські збори вже завтра.

— Ой, — підхопився Чу, — що я сиджу! Мені ж додому пора, може, Марко вже там давно. Ну все, бувай.

— Зачекай, Чу, — зупинила його Соня, — а хіба той Марко не знайшов би тебе тут?

— Та мусив би знайти, — відповів Чу,— але ж, бачиш, немає чомусь і досі. Може, він поспішав і просто лишив глиста в моїй поштовій скриньці. Піду я.

Чу закинув на плечі свій самовар, відчинив вікно, махнув Соні на прощання лапою І вискочив з кімнати.

— Бувай, — махнула рукою Соня.

— Гав! Ґав! — махнув хвостом Том. Уже геть стемніло.

Дівчинка пішла у вітальню й побажала бабусі солодких снів.

— На добраніч, серденько, — бабуся пригорнула до себе онуку й поцілувала її.

— Ба, а мама з татом скоро прилетять? — І тихо спитала Соня, — мені так їх не вистачає.

— Скоро, дівчинко, я вже сама скучила. Йди лягай.

Соня зітхнула й пішла до себе. Вона поправила Томову підстилку, розстелила своє ліжечко, вдягла піжаму, вимкнула світло в кімнаті й тільки-но хотіла лягти, аж раптом за вікном як бабахне! Як блимне! Том злякано заскавулів. За дверима зашурхотіли кроки, і в кімнату Ї зазирнула бабуся.

— Дитинко, в тебе кватирка зачинена? — стурбовано запитала вона. — Бо там гроза починається, бачиш, як блимає!

— Зачинена, не хвилюйся, ба, — відповіла вона.

— Ну, то спи, кицю, — протуркотіла бабуся й легенько зачинила двері.

«Треба щільніше зачинити вікно, — подумала дівчинка, — бо Чу не завжди його зачиняє».

Вона встала й підійшла до вікна. За нею й Том схопився зі свого кубельця. Соня хотіла відхилити штору, аж раптом у мороці дуже близько, якраз навпроти вікна, знову щось блимнуло, і прямісінько в очі дівчинки вдарив сліпучий сніп світла.

— Ой, — Соня затулила лице долонями. Світло згасло, а за мить знову розпанахало темряву.

— Хто це там бавиться?

Соня спочатку розсердилася, потім її розібрала цікавість.

Вона відкрила вікно й голосніше повторила запитання:

— Хто там бавиться? Годі світити у вікна, бо зараз Тома на вас напущу, ге, Томе?

Том весело замахав хвостом.

— І в міліцію подзвоню! Чули там?!

У темряві хтось почав перешіптуватися.

— Це точно вона? — почула Соня.

— А я знаю? — невпевнено відповів інший голос. — Наче, вона. Адреса, принаймні, та — вулиця Лісова, 9.

— Хто там? — Соня почала трохи непокоїтись.

— Це ми, — почулося у відповідь.

— Не знаю я ніяких «ми».

— Ну… ми… Марко…

— Який це Марко? — нічого не могла второпати Соня. — Якщо ви хулігани, то зараз мій собацюра вас пошматує.

— Не спіши спішити, — цього разу голос видався Соні знайомим.

— Чу, це ти там жартуєш? — з полегкістю вимовила дівчинка. — Зовсім не смішно.

— Таки вона, спасибі, що підвіз, — промовив той же голос.

— Ну, я погнав, ще маю одну бандероль, — Відповів інший голос.

Потім він дивно загуркотів, гучно задирчав, віддаляючись, і за мить бабахнуло так само, як і п'ять хвилин тому, блимнуло, і в світлі блискавки Соня встигла дещо побачити. По-перше, коротунця в