Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

— Другом став я цьому Нейтанові од першої зустрічі в лісах, коли він був іще дитиною. А шукаю його тільки з любові та щоби переказати добрі вісті.

— Убиймо його — і позбудемося стеження, — гнівно сказав Андроґ, пожадливо дивлячись на великий Белеґів лук, адже й сам був лучником.

Але дехто, маючи добріше серце, виступив проти цього, й Алґунд мовив:

— Ватажок іще може повернутись; і коли він дізнається, що його одночасно позбавили і друга, і добрих вістей, ти пошкодуєш про скоєне.

— Не вірю я теревеням оцього ельфа, — промовив Андроґ. — Він шпигун Короля Доріату. А якщо і справді приніс якісь вісті, то мусить розповісти їх нам, а ми вже розсудимо, чи варті вони того, щоби залишити його серед живих.

— Я зачекаю на ватажка, — відказав Белеґ.

— То стоятимеш тут, поки станеш говіркішим, — мовив Андроґ.

Потому, підбурені Андроґом, розбійники покинули Белеґа прив'язаним до дерева, без їжі та води, а самі посідали поруч, їдячи та п'ючи; проте він так і не заговорив до них. Коли збігли два дні та дві ночі, розбійників охопили злість і страх, бо вони прагнули йти далі; й тепер уже більшість ладна була порішити ельфа. Щойно запала ніч, усі зібралися довкола нього й Улрад приніс жарину з маленького вогнища, яке горіло перед входом до печери. І тієї миті повернувся Турін. За звичкою, наблизившись тихо, він став у тіні поза колом людей і при світлі жарини побачив виснажене обличчя Белеґа.

Тоді його мовби вразила стріла, і давно стримувані сльози, подібно до раптової відлиги, навернулися йому на очі. Він вийшов із тіні й побіг до дерева.

— Белеґу! Белеґу! — гукав. — Як ти зайшов сюди? І чому стоїш отак?

Він одразу звільнив друга від пут, і Белеґ упав йому просто на руки.

Вислухавши все, що мали розповісти його люди, Турін розлютився та спохмурнів; але спершу зважав лише на Белеґа. І поки виходжував його, як умів, думав про власне життя в лісах, і гнів його повернувся проти нього самого. Розбійники-бо часто вбивали незнайомців, якщо ловили їх поблизу власних лігвищ, або навіть влаштовували засідки на людей, і він не перешкоджав цьому; а часто й сам лихословив про Короля Тінґола та сірих ельфів, отож, мусив узяти на себе частку провини за те, що в його ватазі до них ставилися як до недругів. Тоді з гіркотою в голосі звернувся до своїх людей:

— Ви вчинили жорстоко, — сказав, — жорстоко, без жодної на те потреби. Досі ми ніколи не мучили в'язня; та до такої орківської поведінки довело нас життя. Бунтівні та безплідні були всі наші діяння, на догоду тільки собі й на поживу ненависті в наших серцях.

Однак Андроґ промовив:

— Кому ж маємо догоджати, як не собі? Кого нам любити, якщо всі нас ненавидять?

— Я принаймні не зведу вже руки ні на ельфа, ні на людину, — сказав Турін. — В Анґбанда і без того досить служників. Якщо ж інші не дадуть такої обітниці разом зі мною, то далі я піду сам.

Тоді Белеґ розплющив очі й підвів голову.

— Не сам! — мовив він. — Тепер я нарешті можу розповісти принесені вісті. Ти не розбійник, тож ім'я Нейтан тобі не пасує. Усі твої провини прощено. І цілий рік тебе шукали, щоби з почестями повернути на службу до Короля. Бо Драконів Шолом не з'являвся вже надто довго.

Однак Туріна ці новини не втішили, й він довго просидів мовчки: позаяк при Белеґових словах тінь знову огорнула його.

— Нехай промине ніч, — сказав він перегодом. — Тоді я зроблю вибір. Хай там що, а завтра ми мусимо покинути це лігво; адже не кожен, хто шукає нас, бажає нам добра.

— Далебі, ніхто, — сказав Андроґ, кинувши лютий погляд на Белеґа.

А вранці Белеґ, швидко зцілившись од недуги — був-бо він із давнього ельфійського народу, — бесідував із Туріном осторонь.

— Я сподівався, що принесені вісті викличуть більше радості, — мовив він. — Але ж ти обов'язково повернешся в Доріат?

Він як тільки міг умовляв Туріна пристати на його раду; та що сильніше наполягав, то затятіше Турін опирався. А проте, він детально розпитав Белеґа про вирок Тінґола. І Белеґ розповів йому все, що знав, а наостанок Турін запитав:

— Значить, Маблунґ виявився мені другом, як колись і казав?

— Радше другом правди, — відповів Белеґ, — і так, зрештою, було найкраще; хоча присуд міг би бути менш справедливим, якби не свідчення Неллас. Чому, чому, Туріне, ти не розповів Маблунґові про Саеросів напад? Тоді все склалося б інакше. І, — додав він, дивлячись на людей, котрі вешталися біля входу до печери, — ти й досі з гордістю носив би шолом, а не зазнав би такого приниження.

— Може, й так, якщо ти називаєш це приниженням, — сказав Турін. — Може, й так. Але сталося те, що сталось; і слова застрягли мені в горлянці. Не встиг Маблунґ бодай щось запитати у мене, як в очах його я вже прочитав осуд за вчинок, якого не коїв. Ельфійський король сказав, що у мене серце гордого мужа. Таке воно й донині, Белеґу Куталіоне. І воно не дозволяє мені наразі повернутися до Менеґрота і зносити погляди, жалісливі та вибачливі, мовби я непокірний хлопчисько, котрий прийшов відбути покуту. Я маю давати прощення, а не отримувати. Адже я вже не хлопчисько, а муж свого роду; і суворий муж — волею долі.

Тоді Белеґ занепокоївся.

— Що ж ти робитимеш? — запитав він.

— «Будь вільним», — сказав Турін. — Ось що побажав мені Маблунґ на прощання. Ласка Тінґола, гадаю, не пошириться аж настільки, щоби він прийняв до себе і моїх побратимів у приниженні; та зараз я не розлучуся з ними, якщо вони самі не захочуть мене спекатися. Я люблю їх по-своєму, навіть найгірших серед них. Вони одного зі мною роду, й у кожного є зерно добра, яке ще може прорости. Думаю, вони підтримають мене.

— Ти дивишся на все по-іншому, — сказав Белеґ. — Коли спробуєш відучити їх лиходіяти, вони зрадять тебе. Я не довіряю їм, а одному з них — найбільше.

— Як може ельф оцінювати людей? — запитав Турін.

— Як оцінює будь-чиї діяння, — відповів Белеґ і замовкнув, і не сказав про злочинний намір Андроґа, через якого більшість товариства так погано з ним повелася; бо, зважаючи на Турінів настрій, він боявся викликати його недовіру та