Читати книгу - "Легенди Львова"

– Слава Йсу, – привітався Мартин. – Чи не скажете, де є хата Мартина Біляка?

– Мартина? Якого Мартина? – дід почіхав потилицю, подумав і відказав: – Ні, не знаю… Нема на Голоскові такого

– Він десь тут при дорозі мав жити, – не здавався Мартин.

– При дорозі? А-а, то може…але де, того вже давно на світі нема… Як ви кажете – Біляк?… Щось я згадую, але то було дуже давно…

– А що було?

– Та був пропав у нас один чоловік… Років із п'ятдесят тому… Я ще дитиною був… Кажуть, втопився. Але ви, певно, не за нього питаєте?

Мартин ураз посірів на обличчі, а волосся почало вкриватись сивиною. Стало на душі якось так тяжко, мовби на груди хтось брилу поклав.

– Що є з вами? – здивувався дід.

– Ой, діду, не повірите, коли скажу…

І з кожним словом відчував, як стає йому ще важче і важче, сила якась невідома пригинає його до землі, кості похрускують, хребет вгинається дугою…

– Та вам зовсім зле! – скрикнув дід. – Побіжу когось покличу…

– Не треба нікого кликати… Зле мені, але мушу вам сказати, хто я. Я є той самий Мартин Біляк, що пропав п'ятдесят літ тому. Але я не втопився. Був У полоні в русалок. Так вони мені відплатили за те, що скосив їм берег.

По тих словах зовсім посивів, обличчя вкрили зморшки, а тіло зсохлося і виглядало так що тепер Мартин виглядав старезним дідом.

– А провів єм у них тілько одну ніч. Хто знав, що рівняється вона стільком рокам!

– Слухайте, – сказав дід, – ходіть зі мною, підем до панотця, може, він чим зарадить.

– Ледве, чи хто мені зарадить, крім самих русалок. Піду назад до Полтви, попрошу їх, щоби вернули мені хочай би половину тих літ…

Повернувся і пошкандибав назад до річки, але що йшов, то сили усе покидали його і покидали. Незабаром уже ледве пересовував ноги, але вперто плентався у бік річки, щоби впасти там на коліна і виблагати в русалок вибачення. Не можуть бути вони такими жорстокими…

Але вага літ була такою великою, а тіло його таким вихудлим і слабим, що упав Мартин серед дороги, вдарився об землю і розсипався на порох.

ЛІСОВА ПАННА

Один молодий лісоруб рубав якось у сихівському лісі соснину, а коли вже він добре ухекався, то примостився на траві відпочити. Раптом бачить – клубок якийсь викотився з-за кущів і просто йому до ніг прикотився. Що за диво, здивувався він. Звідки в лісі клубок?

Підвівся та почав роззиратися на всі боки. Аж бачить на сосні серед гілля сидить така красуня, що й у сні краща не насниться. Сидить вона в гіллі й вишиває сорочку.

Панна глянула на лісоруба, всміхнулася й сказала:

– Що ж ти став наче вкопаний? Подай мені клубок!

Підняв він клубок і подав. Панна взяла, подякувала та й далі вишивати заходилася. А лісоруб став, як укопаний, і очей не відведе. Хто зна, скільки 6 він отак стирчав, якби панна на нього не зиркнула й не нагадала:

– Чи ти сюди працювати прийшов, чи на мене дивитися?

Взявся він знову до роботи, а на душі така туга, весь час панна ввижається, голос її бринить, очі її сяють. От якби вона озвалася до мене, мріє він, от якби знову клубок їй випав…

Не витерпів таки й глянув на сосну, а там нікого вже нема, білка тільки скаче з гілки на гілку. З тих ото пір лісоруба паче хто підмінив. Ходить він, мов при чмелений, ночами стогне, щось вигукує. В снах йому панна з'являється, руки простягає, щось шепоче, а що – не розібрати.

Носив свою тугу при собі, ні з ким не хотів поділитися. Скільки жінка не допитувалася, усе марно. Аж якось узимку сам їй розповів

Жінка довго не думала, подалася до ворожки і напитала такого зілля, котре помогло її чоловікові.

– Маю я таке зілля, – відказала ворожка, – але як запариш його, то даш напитися чоловікові з такої ложки, котра дванадцять разів освячена.

Жінка зраділа, що може помогти чоловікові, й поквапилася додому. Зварила вона те зілля, але так їй хотілося якнайскоріше зайнятися лікуванням, що подала чоловікові напитися зі звичайної ложки, а не з висвяченої.

Тільки-но лісоруб спробував зілля, як відразу позеленів, очі йому вибалушилися, зірвався він на ноги й, замахавши руками, вискочив з хати і погнав до лісу. Ще довго лунав його розпачливий крик.

Жінка й діти вибігли за ним, зібрали людей, обнишпорили ліс, але не знайшли й сліду. Пропав чоловік, і більше ніхто про нього ніколи нічого не чув.

БЛУКАЮЧИЙ ВОГНИК

Довелося одному парубкові затриматися в гостях. Був уже пізній вечір, коли він зібрався іти додому.

– Краще залишайтеся ночувати, – радили йому. – Дорога ж через ліс. Як у потемки доберетеся?

– Пусте. Скільки того лісу? За годину дійду.

– Як собі знаєте. Але там, кажуть, щось страшить.

– Байки, – махнув рукою хлопець. Попрощався і пішов.

Ніч була зоряна й тепла. Місяць освітлював лісову дорогу, а обабіч то тут, то там блимали ліхтарики світлячків. Раптом попереду засвітився дивний вогник. Він скидався на світло вуличного ліхтаря, але не стояв на місці, а стрибав з боку на бік. Часом забігав у лісову гущавину і петляв у кущах, то наближаючись, то віддаляючись. А то за спиною опинявся, і це було наймоторошніше, бо доводилося увесь час озиратися. Врешті хлопець не витримав і загукав:

– Гей, хто там?! Чого тобі треба?! Хочеш мене збити з дороги?! Вогник зупинився неподалік і промовив:

– Обіцяй, що врятуєш мене.

– Як?

– Спочатку обіцяй.

– Обіцяю зробити все, що в моїх силах.

– Треба, щоб одинадцять чоловік зі мною поздоровкалися, а ти будеш дванадцятим. Завтра увечері я буду чекати.

Хлопець щасливо добрався додому, а наступного дня пішов по сусідах, розповів свою пригоду. Йому вдалося знайти охочих піти увечері до лісу

Вогник уже їх чекав. Кожен, проходячи повз нього, вітався: „Слава Йсу!”, а вогник кланявся і відповідав: „Навіки слава!”.

Після того, як привітався хлопець, вогник його затримав.

– Зачекай, маю тобі щось сказати.

І от вони зосталися наодинці. Вогник вдарився об землю і перетворився на чоловіка. Щось знайоме було в його обличчі. „Десь я мав його бачити” – подумав хлопець.

– Дякую тобі. Скільки я вже людей просив, але ніхто не згодився помогти мені. Можна я тебе проведу до села?

– Та чого ж… звичайно…

Йшли вони якийсь