Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— І де ж він? — запитав Нержин, гарячково вирішуючи для себе одне непросте питання: чи доречно відставити убік недопитий коктейль і якщо так, то куди?

— У Японії, напевно. Як звичайно, — сказала Ірина так, немов ішлося про поїздку на дачу.

Цієї миті Сергій помітив, що до Маргарити підійшли двоє — дівчина з вестибюля і якийсь чоловік зі шкіряною папкою.

— А це хто такий? — поцікавився він, ледь помітним кивком голови вказуючи на незнайомця.

— Не знаю, — розгублено сказала Ірина.

Це був один із кабінетів клубу, призначених для ділових нарад. Чотири шкіряні крісла, стіл, бар.

— Сідайте, — запросила Маргарита. Вона намагалася виглядати спокійною, але це їй давалося нелегко. Ви з приводу Аліка, так?

— Так, — кивнув Туполєв. — Скажіть, коли ви бачилися з Хайдаровим востаннє?

— У четвер увечері. Скажіть, він ускочив у якусь історію?

— Схоже, ускочив. Учора його тіло знайшли на дачі.

— Боже мій… Господи… яка дача? Він ніколи не говорив…

Такий різкий вступ для бесіди Туполєв обрав навмисно, щоб перевірити реакцію співрозмовниці. У такі миті власна робота здавалася йому майже нестерпною. Роль горевісника, якої йому вдалося уникнути при зустрічі з родиною Хайдарова, довелося виконати зараз.

— Так, Маргарито… Пробачте, не знаю, як вас по батькові…

— Євгенівна, — сказала Маргарита, уже готова розплакатися. — Дивно. Я думала, ви завжди заздалегідь довідуєтеся все про тих, кого збираєтеся… допитувати.

— Ні, Маргарито Євгенівно. Не все й аж ніяк не завжди. Сьогодні вдень я був у Хайдарових. Там мені розповідали про вашого колишнього чоловіка і про вас. У записнику Аліка я розшукав ваш домашній телефон. Там я потрапив на автовідповідач, який повідомив, що ви знаходитеся на вечірці в клубі «Венеція». Адресу клубу «Венеція» я теж знайшов у записній книжці Хайдарова. Але от вашого по батькові в ній не було. Повірте, я б не турбував вас тут, але для слідства важлива кожна хвилина. У мене сьогодні вихідний, як і у вас, але справа мені видалася досить серйозною. З документів, знайдених у Хайдарова, я зрозумів, що він був начальником служби безпеки фірми «Золотий корінь». Правильно?

З цими словами Туполєв витяг з папки диктофон, включив і поставив його на стіл.

Маргарита встигла опанувати себе. Вона мовчки простягнула руку і вимкнула диктофон.

— Наскільки я розумію, це не офіційний допит. А тепер відповідаю на поставлене запитання: так.

Туполєв удав, ніби нічого не відбулося. Він сховав диктофон і запитав:

— Судячи з того, що Хайдаров числився не просто охоронцем, а начальником служби безпеки, «Золотий корінь» — досить велика фірма.

— Авжеж.

— Ви не могли б розповісти, чим вона конкретно займається? Якщо це не комерційна таємниця, звісно.

— Тут немає ніякої таємниці, — не без гордості відповіла Маргарита. — «Золотий корінь» вирощує лікарські рослини. Зокрема, женьшень — той самий «золотий корінь». Для цього фірма орендує землю на Алтаї. «Золотий корінь» передає зібрані рослини японцям. Ті виготовляють із них лікарські препарати і розплачуються ними за нашу сировину. Потім фірма реалізує отриману продукцію на близькосхідних і східноєвропейських ринках. Діяльності «Золотого кореня» цілком присвячено випуск нашого журналу за травень минулого року. Якщо бажаєте — можете ознайомитися детально.

— Дякую, залюбки. Як вам здається, у «Золотого кореня» є вороги? Я маю на увазі конкурентів?

— Голослівною я бути не хочу, — ледь примружилася Маргарита. — А точна інформація подібного роду вже є комерційною таємницею. Тому я її просто не маю. Про це краще запитати Аркадія Всеволодовича особисто.

— Розумію вас, — згідно кивнув Туполєв, роблячи у своєму блокноті запис «Вороги фірми???», який обвів жирним еліпсом. — Повернімося тепер до вашої останньої зустрічі з Хайдаровим. Де ви з ним бачилися?

— У мене вдома. Випереджаючи традиційне запитання, скажу, що він поводився, як звичайно, виглядав, як звичайно, і ніяких дивин я за ним не помітила.

— Яка була мета його візиту?

— Ділова. Він привіз до мене в гості одну людину, з якою я давно збиралася познайомитися.

— Кого?

— Сергія Нержина. Відмінний історик і гарна людина.

«Сергій Нержин (?)» — відзначив Туполєв.

— О котрій Хайдаров поїхав від вас?

— О пів на десяту вечора. Він повіз додому Нержина, з яким ми до цього пили текілу.

— На своєму «Ніссані»?

— Ні, Алік сидів за кермом «Жигулів» Нержина. «Ніссан» вів слідом за ним Боря, один із охоронців «Золотого кореня».

— До речі, а скільки всього охоронців у «Золотому корені»?

— Вісім, — понизивши голос, сказала Маргарита.

У блокноті Туполєва з’явилася жирна вісімка.

— Які плани були в Хайдарова на п’ятницю?

— Не знаю. У мене не було для нього ніяких конкретних доручень.

— Ви давно знаєте Хайдарова?

— Відколи він почав працювати в Аркадія Всеволодовича. Три роки.

— Як вам здається, кому Хайдаров довіряв найбільше? Я маю на увазі, крім рідних.

— Складне запитання.