Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

разом з усіма, хто утікав од негоди, і всі ми, сміючись, протискувалися через двері. Дощ дозволяв мені забігати куди завгодно, зав'язувати швидкі, випадкові товариські стосунки, що мимоволі виникали за переповненими столами, в оточенні усміхнених подавальників, які доброзичливо проштовхувалися крізь натовп, несучи горнята паруючого яблучного сидру. Таким чином мене закидало поміж студентів та докерів, негоціантів та гув’ялхі — селян у старих робах, підперезаних мотузками, з олов'яними кульчиками, в грубому, закаляному гноєм взутті, з люльками, що їх вони курили, обережно притримуючи своїми порепаними деформованими руками. Надворі прало як з відра — а ми знай нахилялися над своїми трунками і для початку, звісно, завжди балакали про погоду, і всі раділи раптовій нагоді випити і бурхливій розрядці розлитого в повітрі передгрозового затишшя. У кав'ярнях пахло сидром, вологим одягом, паруючим волоссям і тютюном. Лампи сміливо розтинали наслану бурею темряву; часто хто-небудь грав на північному різновиді скрипки, яку слід тримати вертикально між голими ногами і яка стогне, немов вітер у вежах.

Після дощів місто було спокійним і сяючим, свіжовимитим, високі дахи блищали, мокрі дерева райдужно мерехтіли, і все здавалося погідним і тихим, адже буря минула. Чисте повітря сяяло холодним алмазним світлом. Вітри, що віяли з моря, дихали свіжістю, і місто позбувалося пилу; пил змивало разом зі спекою і спричиненим нею дискомфортом, і небо теж було немов випране й височіло блідо-блакитними прозорими шарами етеру, вкрите перистими хмарками, що мінилися блакиттю й золотом. Кав’ярні мало-помалу порожніли, і подавальники сідали грати в лондо. Дітлахи заходилися влаштовувати у стічних жолобах перегони своїми мальованими човниками; їхній сміх і вереск линули мокрими вулицями в мерехтливому повітрі, а над ними бабусі в білих шалях виносили свої крісла на балкони. У ці прозорі години я знову вирушав на прогулянку вулицею Книжників або до розлогих дерев Сливового Саду, часто з якоюсь дівчиною, що спиралася на мою руку, а то й з якимось студентом, що його приваблювало моє дивацтво, або ж із кимось з міських коханців-веселунів обох статей, що продавалися за гроші.

Бейн був невичерпний. В мене жодного разу не було відчуття, що я справді торкнувся його, хоча я любив книжкові ярмарки у затінку гойдливих дерев, величезний вибір книжок на столах, в скринях, поскладаних просто на землі, любив великі старі вілли, перетворені на книгарні. А ще я любив Старе Місто, що звалося «Кварталом Зітхань», з його заґратованими вікнами і похмурими укріпленими вежами, любив спостерігати за каналом, що звивався попід вулицями й мостами, та за скрадливими човнами, що ховалися поміж тінями дерев. Одного разу в кав’ярні, сидячи в оточенні зухвалої ватаги тимчасових компаньйонів, я, усміхнений і ситий, підняв келихтейви; поруч сиділа дівчина, чи то Айліт, чи то Керліт — її ім'я я більше не згадую, бо викреслив його з пам’яті, подібно до імен всіх інших дівчат, які мене супроводили.

— А може я залишуся тут, — гукнув, перекрикуючи спів, що лунав од сусіднього столу. — Може й не повернуся додому. Мені б хотілося пізнати кожен закамарок Бейна.

Дівчина, що сиділа поруч, захихотіла й мотнула головою, аби відкинути волосся; забряжчали кульчики.

— Бейн! — протягла вона. — Ти нічого не знатимеш про Бейн, аж поки не побуваєш на Святі Птахів.

Глава шоста
Свято Птахів

Гадаю, я досі так і не знаю Бейна. Свято Птахів дало мені знання не про якесь конкретне місто на землі, а про іншу, глибшу територію.

Розпочиналося воно так, як зазвичай розпочинаються свята, хіба що було позначене особливою щедрістю олондрійських веселощів: місто готувалося до святкування два дні. Гультяї вивалювалися з переповнених кав'ярень та облягали вулиці; коли бракувало місць за столами просто неба, вони сиділи на узбіччях, відкорковуючи пляшки з тейвою. З балкону свого готельного номера я спостерігав за тим, що діялося внизу: за садовими вечірками, за жінками в блискучому одязі, що накривали столи посеред олеандрів, за опасистими дідами, які волали, аби їм ще дали вина, за дітьми, що скрізь верещали й ганялися одне за одним, витоптуючи чорнобривці. Кожна дитина тримала гнучку лозину з прикріпленою на кінці пташкою, зробленою з цигаркового паперу, з тонким пір’ям, що кріпилося мідним дротом; коли діти гралися, ці чарівні витвори тріпотіли, немов збиралися злетіти на дерева, а вночі лежали покинутими в освітленій лампами траві. Я помітив, що у багатьох будинках було темно, без жодних ознак святкувань; одного разу побачив дитину, яка дивилася на вулицю, і за це її виволікли з балкона й надавали ляпанців. Але на вулицях панувало пожвавлення, вони ряхтіли яскравими кольорами, були переповнені продавцями, винарями й квітникарками, що всі водночас вирвалися з торговищ, аби підкорити світ.

У день, коли мала відбутися процесія, я зодяг чисту сорочку з перламутровим ґудзиком під шиєю й спустився вниз: цікаво було поспостерігати за цим особливим святом. Єдов був у передпокої, зазирав через вікно; коли я увійшов, він повернувся до мене й строго подивився.

— Куди це ви зібралися, телмаро?

— Йду подивитися на процесію, — відповів я безжурно.

Він спохмурнів. Я помітив, що сам він не був одягнений до виходу: на ньому був простий білий ранковий камзол, в одному вусі всього лиш скромна яшма, а вираз обличчя такий, який ми у Тіомі назвали б «пізньоранковим».

— О, невже ви збираєтеся сьогодні вийти надвір? — здивувався він.

— А чом би й ні?

— Та ж сьогодні Свято Птахів, телмаро. На вулицях буде повно лихих людей, злодіїв! Ваш батько завжди дослухався до моєї поради й не полишав готелю в це свято.

Більшого заохочення для мене годі було й придумати.

— До зустрічі! — я засміявся й широко відчинив двері.

Свято Птахів присвячене Авалеї, Богині Кохання й Смерті, що про неї мій метр якось сказав: «Не все, що є древнім, гідне похвали». З прочитаного я дізнався,