Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

– Тебе прийняли, бо ти до всіх добре ставишся, сидиш з нами тут у наших зачуханих кав'ярнях і цмулиш наше хєрове пиво, і дружиш зі мною і з Карліто. Думаєш, цього не видно, та таких як ти тут майже ніколи не було.

Клієнти як? Прийшов, потрахався, засоромився, заплатив і втік. Тому всі знають – тебе не можна чіпати. Я маю на увазі злодіїв і бандитів. Тут і Раулеві мусиш дякувати, ну і мені трохи… І тьолки наші тебе оцінили. Не за якийсь особливий твій хуй, а за ставлення, за м'якість, за те, що ти і в проститутці людину бачиш, а не лише голу пизду. А це не часто буває. Вони знають. Спустив, заплатив і наплював. Ти ж так не робиш. Ти інший.

Інколи мені хотілося жити тут завжди.

Але я знав, що це просто добре вживання у роль, що я у виставі життя. А от все покинути і назавжди оселитись у цьому «місті гріха»? Ні, я це усвідомлював, але не хотів про це думати.

Я й далі грав свою роль, і вона була дуже прикольна і мені подобалась.

Спізнавши вповні смак гріха, досягнувши в такий химерний, збочений спосіб бажаної волі, діставши можливість і переконавшись у власній спроможності робити те, що прагнеться, попри всі заборони, я на деякий час заспокоївся.

Те, що я вже мав, вдовольнило мене, і ось врешті над усе я захотів працювати, зануритися в глибини звичайного буденного нікарагуанського життя і бачити більше.

Мені хотілося торкнутися справжнього, непоказного, побачити революцію з іншого, буденного боку, щоби змогти написати правду, заради чого врешті я приїхав у Нікарагуа.

Але ще була Мерседес, і це особлива історія. Дуже гарна молода жінка, секретар-організатор Спілки письменників Нікарагуа, вона зустріла мене в перший день мого приїзду в Манагуа і допомогла поселитись у готелику, і час від часу ми бачились, бо вона, власне, опікувалась приїжджими до Нікарагуа письменниками і митцями…

Овальне обличчя, темне волосся до пліч, м'які, плавні жести, неспішна мова, трохи кокетливий поворот голови. «Гарна жінка, от би її трахнути!» – перше, що я подумав про неї, коли вона підійшла до мене ще на аеродромі і спитала, чи розмовляю я іспанською мовою.

З першого погляду, коли я побачив її, я відчув, що це – моя жінка, ну, сказати б точніше, мій тип жінки. Здавалося, я її давно знаю. Але я не зразу зрозумів, що вона дуже нагадує Марину, це розуміння прийшло до мене значно пізніше, як відкриття себе самого в собі.

Коли вона усміхалась, в мене аж щеміло щось всередині.

Я вже хотів її, але це було не просте фізичне бажання, коли хочеться трахатись, тупо засадити тьолці просто під хвіст по самі помідори.

Ні, це було щось інше, це було бажання просто бути з нею, обійняти її, пригорнутись до неї, просто вжитись, влитись у неї.

Я бачив її не часто. І не думав, що мені щось із нею вдасться.

Вона багато їздила по країні, а я на початку свого перебування в Манагуа кинувся було у свої пригоди в «місті гріха».

Я був закоханий у Мерседес, але це була мрія і майже ілюзія. А в міжчассі я ходив у «місто гріха», і там була конкретна правда і пізнання нікарагуанського життя з глибокої середини.

Може, якби не той досвід, я не сприйняв би так Мерседес.

Але ставлення до неї поглиблювалося з часом і народжувалось чимдалі глибше, але не заважало трахати інших.

Отака от хуйня, малята!

Звідки береться у молодій людині ота переконаність, що змушує її ставити на карту власне життя, ризикувати ним, наражатися інколи на вірну смерть, усвідомлювати це й, однак, не відступати? Як це починається і де?

– По-різному. У кожного свій початок, тільки суть одна, – усміхнувся Хоакін, і обличчя його набрало лукавого, хлопчакуватого виразу.

Така усмішка будь-кого заворожить, вмить викликає симпатію.

З Хоакіном, молодими лейтенантом, який зустрів мене в Естелі, куди я приїхав у переповненому простолюдом автобусі, я подружився в перший же день і, можна сказати, з першого погляду. Йому і багатьом нікарагуанцям в Естелі дуже сподобалось, що приїхав до Естелі сам, та ще й в простому народному автобусі, а не те, щоби мене як совєтського гостя привезли якоюсь спецмашиною.

– Хочеш знати, як ми живемо, треба жити, як ми. Просто і без понтів! От ти поїхав з народом і знаєш, як це їхати у нас у переповненому автобусі. Так і треба! Революція – це не свято і не подарунок, це важке життя! З надією на краще! – сказав Хоакін, щойно ми вибралися з автобусної станції і пішли в затінок у якусь кнайпу на пиво.

Вже на другий день Хоакін потяг мене до дівчат. Тут все було просто і без проблем.

– Не бійся! – сміявся Хоакін. – Я знаю, що совєтським трахатись не можна. Вам можна тільки дрочити! Ха-ха-ха! От цього я у вас не розумію! Здоровий молодий хлопець, як ти, що повинен сидіти і тупо дрочити кілька місяців, а до дівки – ані руш! Не валяй дурня, ходімо! У мене тут всі сучки знайомі – класні дівки, і недорого! А тут совєтських взагалі немає, так що тебе ніхто не здасть!

Справді, потрахатись було тут, можна сказати, дуже просто – раз-два і готово!

Щоправда,