Читати книгу - "Подих диявола."

Оскар уважно стежив за якорем.

— Добре,— крикнув дослідник.— Ще трохи, зовсім трошечки. Зупиняйте!

Чоловіки на землі підхопили якір і прив’язали його до одного з кілець, до яких прив’язувалися кораблі, що пришвартовувалися. Вони просмикнули кінець якірного канату в петлю й кілька разів обв’язали канат навколо стовпчика. Лєна з Елізою скинули другий канат, який закріпили схожим чином.

«Пачакутек» погойдувався на легкому вітерці.

Гумбольдт вимкнув двигуни.

— Скидайте трап!

Оскар із Шарлотою витягли мотузяні сходи й перекинули за борт. Їх упіймали двоє чоловіків.

— Порядок! — крикнули вони повітряним мандрівникам.

— Укунта абененден комен!

— Гадаю, це означає, що нам можна спускатися,— промовив Гумбольдт.— Ви йдіть, а мені потрібно ще дещо закінчити.

— Напевно, буде краще, якщо першим зійду я,— запропонував Лілієнкрон.— Ми знайомі з губернатором. Познайомилися під час моєї останньої поїздки.

— Добре,— кивнув Гумбольдт.— Тоді замовте й за нас слівце. А то, схоже, наше прибуття наробило багато шуму.

— Обов’язково! — Лілієнкрон поправив шапку й обсмикнув сорочку.— Як я виглядаю?

— Чудово! — заспокоїла його Еліза.

Коли Оскар спустився, Поортвліт і Лілієнкрон уже радісно потискали один одному руки.

— От так несподіванка! — почув він слова губернатора. Той розмовляв чудовою німецькою.— Не думав, що ви повернетеся до нас так скоро, пане Лілієнкрон. Після вашого від’їзду я вже й не думав, що колись побачу вас знову. Як рука?

— Зовсім як нова,— відповів Лілієнкрон.— Ви ж чудово знаєте, що програти битву — це ще не означає програти війну. Справжнього вченого це не злякає. Дозвольте вам представити: мадам Моліна, фрейлейн Ритмюллер і фрейлейн Полішинська. А це Оскар Вегенер і його батько Карл Фрідріх Донхаузер.

Поортвліт здивовано підняв брови.

— Ви прибули в супроводі такої чарівної компанії. Здається, німецьким панянкам пригоди більше до смаку, ніж тутешнім жінкам. Ласкаво просимо, любі пані. Сердечно вас вітаю, пане Гумбольдт. Радий, що нарешті маю можливість особисто з вами познайомитися. Ваша репутація вас випереджає.

— Що це означає? — здивувався влещений Гумбольдт.

— Можливо, це і край світу, але ми ж живемо не на Місяці. Не можу передати, наскільки я щасливий, що можу привітати в нас фігуру такого масштабу! Упевнений, що ви й ваш дирижабль будете темою розмов номер один увесь наступний тиждень.

Судячи з Гумбольдта, губернатор знайшов ключик до його серця. Усього кілька слів — і знаменитий дослідник покірний!

— Це не входило в мої плани,— вибачився Гумбольдт.— Просто це — найзручніший і найшвидший спосіб пересування. До того ж, найнадійніший. Якщо, звісно, умієш керувати.

— У вас я анітрошки не сумніваюся! Маю зізнатися, що тільки читав про таке диво техніки, але ніколи не зіштовхувався з ним раніше.

— Прошу в гості,— вклонився Гумбольдт і махнув у бік мотузяних сходів.

На обличчі Поортвліта відразу з’явився сумний вираз.

— Іншим разом, напевно. На жаль, мій розклад залишає мені мало часу для дозвільних прогулянок, якими б привабливими вони не здавалися. Чи можу я показати вам ваші кімнати? Я дозволив собі розмістити вас в одному з наших кращих готелів.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— подякував Гумбольдт.— Але ми вважали б за краще залишитися на борту корабля. Мабуть, я висловлю загальну думку, якщо скажу, що ми повинні якомога швидше взятися до роботи. Для сну й неробства в нас було достатньо часу минулого тижня. Повідомлення професора Лілієнкрона викликає тривогу. Ми повинні розгадати таємницю цього острова.

Поортвліт трохи повеселішав.

— Пані теж хочуть цього?

Еліза кинула на Гумбольдта докірливий погляд.

— Зовсім ні. На відміну від чоловіків, ми вміємо цінувати розкіш. Але заради спокою в команді ми залишимося з Карлом Фрідріхом.

— І я навіть не можу запросити вас на сніданок?

— Проти сніданку в мене немає ніяких заперечень,— посміхнувся Гумбольдт.— Якщо чесно, то черствий хліб і консерви мені вже приїлися.

— Тоді запрошую вас до «Міської ратуші». Мої люди охоронятимуть ваш корабель і подбають, щоб ніхто з цікавих не підходив до нього близько. Будь ласка, слідуйте за мною.

Не встигли мандрівники заперечити, як уже сиділи в кареті губернатора і їхали до центру міста.

«М іська ратуша» виявилася двоповерховою дерев’яною будівлею в колоніальному стилі посередині величезного парку. Засаджений тропічними деревами і яскравими квітами парк нагадував Едемський сад. Приємний аромат паморочив Шарлоті голову, а співи екзотичних птахів тішили слух.

Будинок був пофарбований білим, червоний дах вінчала дзвіниця. На вершині майоріли два прапори — голландської королівської родини і ще один, на якому красувалися букви «ООІК[4]».

Шарлота вказала на прапор:

— Що означає цей символ?

— Це прапор голландської Об’єднаної Ост-Індської Компанії,— відповів Поортвліт.— Могутнє об’єднання голландських торговельних компаній із метою виключення можливих конкурентів. Їхня сила — у контролі над поставками прянощів із Індії до Європи. Компанії належало чотири тисячі сімсот кораблів, однак після четвертої англо-голландської війни 1798 року їх стало менше. Тому частину ратуші зараз переобладнано в музей. Шарлота ледь дочекалася, поки карета зупиниться перед будинком. Лакей подав їй руку й допоміг зійти. Лєна ні на крок не відставала від Оскара. Немов прилипла до нього. Раз у раз поправляла зачіску й заливалася сріблястим сміхом, коли Оскар щось говорив. Чи варто сприймати Лєну як серйозну суперницю? Дівчина, звісно,