Читати книгу - "Заметіль"

Падаючи уночі на ліжко і відчуваючи, як ниють руки, Богдан вдивлявся у чуже небо і бачив, як пісок часу осипається крізь пальці чужої планети, а вона звабливо усміхається йому одними очима і запрошує залишитись тут назавжди.

А на ранок знову звозять з усієї країни хворих і поранених, і контрактники вкотре говорять одне одному: а чого дивуватись? У них зараз чотирнадцяте століття! Середні віки!

Складалося враження, що жителі планети Ємен найбільше полюбляють три речі: встромляти один в одного ножі, які для зручности носять з собою на поясі, прострелювати один одному найрізноманітніші частини тіла, причому навіть діти ходять обвішані з ніг до голови зброєю, і народжувати отих самих дітей. До того ж в усіх трьох випадках вони проявляли надзвичайну живучість і залишали шпиталь у рекордно короткі терміни.

Прибульці жартували — це тутешня релігія в усьому винна: чоловікові дозволялося мати чотири жінки, якщо він звісно міг їх всіх прогодувати, і там, де сідав за стіл чоловік, там організовано збиралися усі чотири сім’ї зі своїми виводками. Тому-то жінки через дві години після пологів хутко завертали дитину і квапилися додому, щоб часом не забув чоловік серед такої юрми народу про ще одну свою благовірну, а чоловіки після операції на мозок не могли спокійно лежати і мусіли йти перевірити, що у чотирьох будинках твориться без них.

Планета Ємен дивилася на жартунів і думала про своє.

Богдан ще довго відчував себе прибульцем.

Коли зривався серед ночі від протяжних співів у сорока мечетях Сани.

Коли починались піщані бурі, і все місто покривав гарячий надокучливий туман, складений з окремих піщинок, злий і жорстокий туман, так не схожий на його рідний, залишений за п’ять тисяч кілометрів звідси.

Коли блукав старим містом з його вузькими вуличками, глиняними вежами і королівськими палацами, і в якусь мить щось нагадувало йому його рідне місто, а в іншу мить поруч проходив віслюк чи верблюд, чи жінка, що несла на голові корзину, і все ставало на свої місця.

Але одного разу він одягнув довгу білу сорочку, взув плоскі сандалі, пов’язав голову хусткою, що мала закривати ніс і рот, і вийшов на вулицю. І зрозумів, навіщо арабам такий дивний стрій. У ньому набагато зручніше. У ньому перестаєш почувати себе чужинцем. У ньому навіть їхні жінки видаються інакшими. Ближчими.

Прибульці називали їх воронами. Вони ходили зграйками за своїм чоловіком, закутані з ніг до голови у чорне, і лише очі уміло стріляли вусебіч, обіцяючи, припрошуючи, заманюючи. Навіть у море вони заходили в паранджі. З дванадцяти років дівчат ховали під цим чорним покриттям, причому часто з-під нього було видно джинси. Часи змінювались. Планета Ємен залишалась незмінною.

Привітні усміхнені люди, у кожного з яких на поясі є ніж, і сувора цензура на всіх телеканалах, у пресі та в Інтернеті, супермаркети поруч із славнозвісними східними ринками, дітиська, що біжать за тобою і горланять, вимагаючи милостиню, і поважні старці біля мечетей, яким подають легко і з задоволенням, бо так каже Коран, ортодоксальні євреї з пейсами і заглибленістю у свою релігію та християнська община, де збираються прибульці з різних країв землі радше для того, щоб поспілкуватися між собою, аніж з Богом, ненависть до собак і хмара народу біля лікарняних ліжок навіть у реанімації: уся родина мусить відвідати хворого, а де найкраще прилаштуватися, як не на підлозі довкола ліжка родича.

Час від часу вартові проходяться палатами і виганяють сторонніх.

Час від часу хочеться вити до незнайомих зірок над Аравійським півостровом.

Час від часу закрадається підступна думка: а що, якщо справді лишитися тут назавжди? Вивчити мову, повірити в Аллаха, пробачити цьому сонцю, полюбити це море, загубитись, втратитись, розчинитись серед піску і каменю зовсім іншої, непізнаної, чужорідної планети…

Тільки що ж тоді робити з мрією про сніг?

— Добре, ти купиш нову квартиру, зробиш суперремонт, придбаєш меблі, техніку і те де — це все добре. Але що далі? Чим ти збираєшся дома займатися? У тебе є якась мрія?

— Є. Побачити сніг — і вмерти.

…Та ось він приїхав і зрозумів, що не розрахував своїх сил. До снігу ще залишалось щонайменше місяць. А жити не хотілось вже.

Рідна земля простягалась під крилом літака, а він почував себе тут чужинцем, який летить невідомо куди і невідомо звідки, і ніхто його не чекає так само, як ніхто його не проводжав, тільки планета Ємен махнула на прощання рукою, прикрашеною візерунками із хни.

Запізнілий жаль несподівано сильно стис серце. Якби можна було повернути літак назад, він би так і зробив. Але для цього треба бути щонайменше терористом, а він занадто втомлений навіть щоб розплющити очі.

За сім років до кінця світу.

Він чатував на неї сім днів… Кружляючи довкола ставку з лебедями і мерзнучи на лавці обабіч центральної алеї. Кожного дня — до опівночі. У парку, який за щось невзлюбив його. Чатував на дівчину, яка любила сніг.

І ось через сім днів вона з’явилась. Але не сама. Серйозна компанія дівчат і хлопців. Мабуть, однокласники.

Він попростував слідом за ними. Через десять хвилин від компанії відокремились троє хлопців і почекали, поки він підійде ближче. Діти не люблять товстунів. Він до цього звик.

— Хто такий, грубасе, і що тобі треба?

Дівчата зупинились і з цікавістю позирали в його бік. Вона робила вигляд, що не звертає на нього уваги. А він добряче змерз, тому на довгі розмови налаштований не був.

— Богдан. Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям.