Читати книгу - "Список бажань"

Меґ вискочила на спинку сидіння, вислизаючи з пальців охоронця. Ще двоє охоронців буцнулися головами, пірнаючи по Макколові ноги. Вона захихотіла. Все було так само, як тоді, коли регбівська команда намагалася наздогнати її. Меґ назвала їхні майки дівчачими. Регбісти так і не змогли її спіймати.

Обережно, щоб не зачепити голови глядачів, Меґ прудко збігала по спинках крісел. Навіть попри те, що заважав костюм.

Сесилі не вірила своїм очам.

— Лоурі… Я… О Боже!

Меґ стрибнула у прохід.

— За секунду я біля тебе, лялечко.

Лоурі відсахнувся. Лялечко?

Оператори отямилися, скеровуючи на Маккола камери, наче танкові башти. Цей дивний старий чолов’яга міг стати сенсацією року. Один хвацький викидайло замахнувся, щоб ударити Лоурі. Доки охоронець думав, як не розквасити старому обличчя, Меґ устигла вихопити в якоїсь бабуні кошика й затулилася ним. Судячи з вереску, викидайло втелющився рукою у сховану подушечку з голками.

— Олє! — вигукувала Меґ, притупуючи від захвату.

— Олє! — підхопили глядачі в студії. Вони не могли не кричати. Запал Меґ заражав їх.

Попереду було поруччя.

— Тільки не це, — устиг бовкнути Лоурі.

— Саме це і тільки це, — гигикнула Меґ, умощуючись на поруччя, як у дамське сідло. І стрімко з’їхала донизу, по дорозі вихоплюючи з чийогось солом’яного капелюшка троянду.

Залишався тільки один гладкий охоронець, але й того прибрав звукооператор, ненароком. Намагаючись спіймати кращий звук, він ударив охоронця по голові підвісним мікрофоном.

— Олє! — вигукнула Меґ.

— Олє! — підхопили глядачі.

Сесилі зашарілась. Усе було як у старих фільмах про піратів. Така вистава була до душі цим старим, отож її Меґ і влаштувала.

Вона вручила Сесилі троянду.

— Тобі, моє золото.

— Лоурі? Це ти? Що ти робиш?

— Те, що мусив зробити сорок років тому.

Меґ обняла ведучу. Публіка була в захваті.

Звідусіль повиринали хусточки, мов гриби після дощу.

Блискуче. Романтично, заборонено, захопливо. Одне слово, блискуче. І хай тепер пекло йде під три чорти!

Ригачка подивився вниз. Він висів на висоті шістдесят метрів над землею.

— Вав, — заскавулів він. — Вав-вав-вау-у-у-у!

— Вав, гр-р-р гав! — загарчав Гоп бездоганною пітбулячою мовою, що означало “Розслабся, кретине, ти вже давно мертвий”.

Ригачка злизав слину з підборіддя.

— Окей, ти, розумахо. За хвилину я звикну до всіх цих смертельних штучок. Шугати крізь час і простір.

Голограма спробувала пояснити:

— Розумієш, ми не тверда матерія. Звісно, відверто кажучи, це не зовсім так. Якщо взяти субатомний рівень…

Гоп замовк. На Ригаччиній мармизі було написано: “Я й гадки не маю, про що ти”.

— Послуговуючись мовою тупоголових, ми можемо дістатися куди лишень заманеться, якщо знаємо, де це заманеться міститься.

— Угу, — мовив Ригачка, ані на йоту не розумніш. — Де я хочу бути, то це біля того старого придурка, охопивши його шию своїми руцями.

Гопові розсувні очі загули, зчитуючи імпульси по дротах.

— Здається, я знайшов потрібний сигнал.

— Ну-ну, валяй, ти, друшлячний Стрибе.

— Ти хотів сказати Гопе.

— По цимбалах.

Гопові пальці витяглись і з’єдналися з дротом — довкруг розходились енергетичні спалахи.

— Тримайся!

Ригачка не встиг злякатись, як вони вже мчали дротами. Часточки металу пропливали довкола них і крізь них. Ригачка бачив, як електрони боролися один з одним. Як позитивно й негативно заряджені іони беззастережно притягалися один до одного. І, здається, не мали нічого проти.

Вони розявилися крізь лінзи камери просто в самісінький гамір. Сотні старих людей тупотіли ногами й кричали. Приголомшені охоронці валялися по всій студії, потираючи травмовані місця.

Гарчання вихопилося з глибини Ригаччиного горла.

— Кльово.

— Радий чути, — сухо відповів Гоп. — Коли втомишся облизувати пальчики від того, що робиться довкола, зможеш нарешті побачити, що наша мета за три метри від нас.

Ригачка витягнув писка, нюшкуючи все довкола. Він одразу вловив запах Меґ Фінн. Вона була тут, всередині старого. Ригачка відчував, як собача його половина бере гору. Пащека набігала слиною, бажання напасти наростало. Кігті випиналися з-під пальців.

— Я подеру її ауру на ошмаття!

Ригачка відштовхнувся міцними задніми лапами й полетів, угателивши Маккола, як копер палі, й вибиваючи Меґ зі старечого тіла. Два духи сторчголов покотилися по сцені, витолочуючи спалахи з аур.

— Ти, продажна шкуро, — загарчав пекельний ангел, — ти підеш зі мною.

— Куди це? — підштрикнула Меґ. — У будочку?

Шпилька вихопилась у неї інстинктивно. Але страх, непереборний страх залишився з Меґ Фінн і в післяжитті. Вона це знала. А Ригачка змінився. І річ не в тому, що він став собаковидий, було в ньому щось значно глибше. Підступніше, мерзенніше. Ніби він бачив пекло і йому там сподобалось.

— Гар-р-р, вав, гав, гав, — загарчав собакохлопець. Гоп переклав би цю фразу як “це твій останній жарт — зараз я вирву твого язика”.

Хоч як дивно, але навіть попри те, що Меґ не знала жодної собачої говірки, вона все зрозуміла. Можливо, кігтистий кулак, завислий над її обличчям, і був підказкою.

Гопові схеми аж куріли від безсилля:

— Ні, ти, кретинська прояво! Дай дівчинці спокій. Вона вже своє зробила! Хапай старого!

Дарма. Ригачка був увесь у своїй помсті. Справа набирала непередбачуваних обертів.