Читати книгу - "Вільняк"

І нарешті…

Пустка.

У голові в нього було порожньо, хоч покотись. Тихий голос блукай-бурмила заповнював свідомість, ніжне колисання тривало далі. Рук спроквола розплющив очі.

Листя, моховите гілля, покручене і так скріплене над головою, що утворювався знайомий йому сховок.

Блукай-бурмилячий барліг!

— Невже це ява? Чи, мо’ марення? — пробуркотів Рук і відчув, що в роті йому сухо, немов туди напхано пороху.

— Шш-ве-шш, — почув хлопець.

Рукові очі розгледіли добродушну морду блукай-бурмила.

— Вемеру, — прошепотів хлопець, упізнавши давню подругу. — Ти?

— Вурра-ве. Уралова, ве-ве! — прошепотіла ведмедиця, лагідно погладжуючи Рука по скроні палюхом своєї лапи. Це не сон. Зараз ти в цілковитій безпеці, друже, що взяв був на себе отруйного пагона. Але тобі тра’ відпочити.

— Міра-віга-ве, — відповів Рук, потім мляво, сповільна підніс руку і тицьнув у небо. — Ве! Лура-вір? Веллаве? — Але як я опинився тут? Я нічогісінько не можу пригадати!

Коли Вемеру відповідала хлопцеві, вуха її лопотіли, голос звучав лагідно, а помахи лап були вельми промовисті. Той, що зі стернею на голові, каже, що врятував тебе від Крайземельної бурі й привів назад до нас — сюди, до Темнолісу…

— До Тем…но…лісу? — нерішуче муркнув Рук, затинаючись на кожному складі. — Зі стернею на голові…

Вемеру повернула голову, кивнула нею, і Рук побачив ще когось, схованого за ведмедицею у сутіні лігва. Вемеру форкнула, незнайомець підійшов ближче, присів поруч і виявився хлопцем. Хлопець той мав засмучений вигляд, жовтувату шкіру, запалі очі й стрижену голову.

— Руку! З тобою все гаразд? — запитав він, тривожно зазираючи у неприродно ясні, майже сяйні Рукові очі.

Рук теж дивився на хлопця. Рот роззявлений, очі спантеличено кліпають…

— Руку. Та це ж я, — озвався незнайомець. — Ксант. Друже, слухай, ми таки дісталися Темнолісу.

Рук нахмурився, болісно напружуючи мозок.

— Ксант? — подав він нарешті голос, і десь на споді свідомості зажеврів невиразний спогад. — Ксант Філатін? Я… я тебе не бачив, відколи ми разом вчилися на Вільних галявинах… Ти втік… Казали… я чув, що ти, Ксанте, вивідач… І зрадник…

Рук замотав головою, і юнак із голеною макітрою немовби знову розчинився в сутінках. Знову стиха загойдалася Рукова голова, безживно похилена на ніжне хутро, і він провалився у сон без сновидінь.

Блукай-бурмилиха махнула величезною лапою Ксантові, що нерішуче переступав з ноги на ногу біля виходу з барлога.

— Ве! — рикнула вона. Ксант не знав ані слова з чудернацької мови блукай-бурмил, але й так усе було ясно: його присутність тут, у барлозі, не така то вже й бажана.

Але ж і там, надворі, ніхто не гине за його товариством.

Він виповз із блукай-бурмилячого барлога між деревами, так замаскованого мохом та папороттю, що він майже не був видний. Відтак випростався. Тут і там круг нього височіли грубезні стовбури сосон Залізнодеревної пущі, чиє верховіття губилося у хмарах, що сунули сюди з прилеглої Крайземлі. Гілки — як Дорога Багнищем завширшки, шишки — з волорога завбільшки. На ближчому до землі гіллі таборилися переселенці.

Ксант подумав, як йому пощастило, що він знайшов городян. Гирячи на собі Рука, він шкандибав Крайземельним скеллям, блукаючи в густому і ворушкому тумані. І вже коли Ксантові видавалося, ніби він більше не ступить ані кроку, туман розвіявся, і він побачив верхівки велетенських залізнодеревних сосон — їхні гігантські шпичаки похмуро стриміли з туману. Останнім неймовірним зусиллям волі він змусив себе пройти далі, аж поки тверде каменюччя скінчилося і він упав на м’яку, пружисту траву Темнолісся.

Коли він дотеліпався до табору, що вже виростав у Залізнодеревній пущі, Рука у нього забрали блукай-бурмила. Ксант залишився сам на сам із кам’яними мармизами бібліотекарів, які тільки те й робили, що нишком перешіптувалися. Його тут відверто нехтували, і, не знаючи, що почати, Ксант повернувся до блукай-бурмил. Ведмеді не відмовились від його допомоги у спорудженні барлога, проте не виглядали надто потішеними, а з їхніх хрипкуватих перешіптувань Ксант зрозумів: блукай-бурмила лихі на нього за те, що він затяг Рука до Крайземлі, де той мало не розпрощався з життям.

Темніло, на узлісся неозорого Темнолісу спадав вечір. Аби триматися ближче до блукай-бурмилячого барлога, Ксант примостився на поблизькому камені. Важко опустившись на нього, він зігнувся в карлючку і розпачливо вхопився за голову.

— О, Земле і Небо! — скорботно простогнав Ксант, гладячи долонями колючу маківку. — Що ж мені робити?!

— Хм, хм, — раптом почувся голос, і на плече Ксантове лягла чиясь сухорлява рука. — Що ти загубив тут долі, га? Чому ти не на дереві, не лаштуєшся до сну?

Ксант підвів голову — і зустрівся поглядом із лагідним, усміхненим Кулькапом Пентефраксісом.

— Не сумуй, хлопче, — промовив Кулькап. — Затям: не все так зле, як видається.

Ксант скривився. Він розумів, що старий професор намагався розраяти його, та чи ж йому від того легше?!

— Еге ж, — похмуро відповів він.

На марне Кулькапове обличчя набігла тінь тривоги.

— Ксанте, тумани Крайземлі можуть потьмарити розум хоч кому, — зауважив професор. — Не гризися тим, що сталося. То більше, — кивнув він у бік замаскованого барлога, — що ти врятував Рука від смертельної небезпеки і вчинив, як герой.

Від сліз у Ксанта защеміло в очах.

— А ви спробуйте сказати це йому, — відповів він. — Щось тут не так. Після бурі Рук якийсь не такий. Мене він ледве впізнає. Рук назвав