Читати книгу - "Дивний світ"

У залах було тихо, пахло мишами. Поскрипували старі мостини. На стінах висіли вицвілі морські карти часів Колумба[23] та Васко да Гами[24], обривки пергаментів, по кутах поблискували лицарські обладунки. У запорошених вітринах поряд з уламками грецьких амфор лежали грубі вироби зі слонової кістки. Біля старовинної підзорної труби красувалися колекція яскравих метеликів з Амазонки й химерні гілки коралів. Усе загалом було схоже на запущений антикварний магазин, господар якого давно втратив надію продати щось із цього залежаного мотлоху.

Пожовклі етикетки пояснювали на декількох мовах, які скарби виставлені для огляду. «Справжній бойовий меч Фернандо Кортеса, щедро принесений у дар музею превелебним отцем Алонзо, ігуменом монастиря Пресвятої Діви; рік 1798». «Колекція кристалів і руд, зібраних на островах Південної Атлантики І. Форстером, натуралістом і супутником уславленого капітана Джеймса Кука; рік 1775». «Канделябр, що належав Людовикові XІV, переданий у дар музею його ясновельможністю графом…» Далі напис був засиджений мухами і не читався.

Мою увагу привернула майстерно виконана модель старовинного судна. Напис свідчив, що це модель каравели[28] Христофора Колумба, зроблена руками його супутника корабельного тесляра Дієго Сантіса в 1496 році. Розглядаючи витончену іграшку, я помітив ледь помітне тавро на мідній обшивці кіля. Кишенькова лупа допомогла без зусиль розібрати напис: «Роттердам. Прейс і Син. Фабрика моделей. 1928 рік». Я продовжив огляд, уже не звертаючи уваги на красномовні пояснення, каліграфічно написані на декількох мовах.

У останній кімнаті висіли потемнілі від часу картини. Я пройшовся ще раз тихими безлюдними залами. Жодного предмету, який міг бути пов’язаний зі зниклою культурою атлантів! Невже кельнер так нахабно убрав мене в шори? Зізнатися, я й не чекав нічого особливого: декілька загадкових черепків, якась плита, викинута океаном. Але щоб зовсім нічого!

Трохи сприкрений, я повернувся в хол. Сторож продовжував дрімати у своєму кутку.

— Атлантида, — голосно сказав я, підходячи. — Де Атлантида?

Він, не розплющуючи очей, мовчки простягнув висохлу темну долоню.

— Вже заплачено, — заперечив я, — але Атлантиди там немає.

Старий поволі підвів червоні, без він повіки, уважно подивився на мене сльозавими очима, щось пробурмотів.

Я мовчки чекав.

Він, крекчучи, підвівся, насилу розпростав згорблену спину. Він був дуже старий і сам скидався на стародавній музейний експонат. Клапті сивого волосся стирчали на висохлому черепі. Довгий горбатий ніс сягав до гострого підборіддя. Тонкі безкровні губи були щільно стиснуті. Заношений чорний костюм зім’ятий і вкритий плямами.

Накульгуючи, він ступив декілька кроків і запитав щось по-португальськи.

— Не розумію, — сказав я по-французьки. — Може, ви розмовляєте ще на якійсь мові?

Старий глузливо хихикнув.

— Ще на якійсь мові! — повторив він, копіюючи мій акцент. — Ти не француз, звісно. Звідки ти?

— Я — росіянин… З Радянського Союзу.

Він обернувся і якийсь час мовчки дивився на мене, ледь підвівши повіки.

— Знаю, — сказав він нарешті. — Ти з тієї шхуни, яка стоїть у Фуншалі… Кілька років тому тут був один росіянин… Навіщо тобі Атлантида?! — раптом закричав він, зблиснувши очима. — Що ти знаєш про неї? Її треба шукати там, там, розумієш? — він указав кістлявим пальцем у відчинені двері, за якими синіла гладінь океану. — Ви, росіяни, могли б… Треба лише вірити… Вірити й хотіти…

— Пробачте, — сказав я, роблячи крок до виходу.

— Куди ж ти?! — знову закричав старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… Ходімо!..

Мені стало моторошно, і я мимоволі відступив.

— Не бійся, — сказав він, немов читаючи мої думки. — Я ще не остаточно з’їхав з глузду… Ти хотів бачити Атлантиду. Йди, дивися…

Він відчинив маленькі двері в стіні. За дверима похилий коридор вів у тьмяно освітлені червонуватим світлом зали.

Я вагався, майже не сумніваючись, що маю справу з божевільним.

— Йди, йди, — повторив старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… — І він тихенько розсміявся.

Відтак зашкандибав до крісла, що стояло в кутку, сів у нього й заплющив очі.

Я зробив крок у коридор зі змішаним відчуттям цікавості й роздратування, упевнений, що знову буду обдурений.

Дійшовши до середини коридору, озирнувся. Старий дрімав у своєму кріслі. Коридор вивів мене в напівтемну кімнату з низько нависаючим склепінням. Вікон у ній не було. Тьмяне світло проникало крізь широку арку дверей із сусідньої зали. Ліворуч від входу, просто на кам’яній підлозі, лежала частина величезної мармурової колони з різьбленою капітеллю[29], поцяткованою ходами молюсків-сверлунів. Праворуч у стіну була вправлена масивна мармурова плита, вкрита написами. Я підійшов ближче. Бічне освітлення надавало незвичайної рельєфності літерам, викарбуваним на білому мармурі. Напис був на двох мовах — латинській та грецькій.

Насилу згадуючи сенс давно забутих латинських слів, я радше здогадався, аніж прочитав:

«Хто б ти не був, прибульцю, проймися трепетом, позаяк стоїш на порозі найбільшої таємниці світу, в якому народжений. Все, що побачиш тут, повернено океаном, який поглинув наймогутнішу державу Землі. Історія народів і країн була б іншою, якби її продовжували писати атланти… Але вони зникли, і з дещиць залишених ними знань