Читати книгу - "Озма з країни Оз"

Очевидно було, що вони добре вимуштрувані, бо стояли рівними шерегами, ряд за рядом, зброю тримали прямо й так, як треба, ніби чекаючи лиш наказу спрямувати її на ворогів.

— Це тільки невелика частина мого війська, — сказав Король Номів. — Жоден правитель на землі ще не важився воювати зі мною і жоден ніколи не наважиться, бо я занадто могутній.

Він знову свиснув, і зразу весь військовий парад всотався в золоті та срібні двері й зник з очей, а майстри знов узялись до роботи коло печей.

Потім сумна й розгублена Озма вернулась до своїх друзів, а Король Номів спокійно всівся на своєму кам’яному троні.

— Дурні б ми були, якби почали битися, — сказала дівчинка Залізному Дроворубові. — Бо наших двадцятьох сімох сміливців знищили б умить. А тепер я не знаю, що й діяти.

— Спитайте Короля, де в нього кухня, — порадив Тигр. — Бо я голодний, як собака.

— Я можу стрибнути на Короля й роздерти його на шматки, — запропонував Лев-Боягуз.

— Спробуй, — сказав Владар, припалюючи люльку другою жариною, яку вийняв з кишені.

Лев припав до землі й спробував стрибнути на Короля Номів, але тільки трішечки підскочив у повітря й упав на те саме місце, неспроможний наблизитись до трону хоч на палець.

— Мені здається, — зауважив Страхопуд у задумі, — що найкраще буде улестити його величність, щоб випустив своїх рабів, коли вже він такий великий чародій, що з ним годі боротися.

— Оце найрозумніші слова з усіх, що я чув від вас, — сказав Король. — Це безумство — погрожувати мені, але я такий м’якосердий, що не можу встояти, коли мене вмовляють або влещують.

Якщо ви справді хочете досягти чогось своїм прибуттям, люба моя Озмо, вам доведеться власкавити мене.

— От і добре, — мовила Озма вже веселіше. — Будьмо друзями й поговорімо по-дружньому.

— Атож, — погодився Король з веселими іскринками в очах.

— Мені дуже хотілося б, — провадила вона, — визволити Королеву країни Ев та її дітей, що тепер служать прикрасами в палаці Вашої величності, й вернути їх їхньому народові. Скажіть мені, як це можна зробити.

Король на хвильку замислився, потім спитав:

— А ви згодні самі чимось ризикнути, щоб визволити цих людей?

— Так, згодна! — палко вигукнула Озма.

— Тоді, — сказав Король, — я пропоную вам таке: ви самі, без нічиєї допомоги, обійдете весь мій палац і пильно роздивитесь усе, що є в покоях.

Тоді я дозволю вам доторкнутися до дев’ятьох різних предметів, вимовляючи в ту мить слово «Ев», і коли один з них, чи й не один, виявиться перетвореною в прикрасу Королевою країни Ев або котримсь із її дітей, той предмет негайно набуде своєї давньої подоби й зможе без жодних перешкод покинути мій палац і Королівство у вашому товаристві. Таким чином ви можете визволити всіх одинадцятьох; та коли ви не вгадаєте всіх предметів і котрісь із рабів лишаться прикрасами, тоді кожен з ваших друзів і помічників теж зможе по черзі ввійти до палацу з тим самим привілеєм, який я надаю вам.

— О, дякую вам! Дякую вам за вашу доброту! — палко сказала Озма.

— Я тільки ставлю одну умову, — додав Король Номів з іскринкою в очах.

— Яку ж це? — спитала вона.

— Коли жоден із предметів, до яких ви доторкнетеся, не виявиться перетвореним членом королівської родини Еву, тоді ви не тільки не визволите їх, а й самі будете зачарована й перетворена в якусь прикрасу. Так буде справедливо; оце й є той ризик, на який ви погодились.

Вислухавши цю умову, поставлену Королем Номів, Озма вмовкла й замислилась, а всі її друзі пригнічено дивилися на неї.

— Не робіть цього! — вигукнула Дороті. — Коли не вгадаєте, то самі станете рабинею.

— Але ж я можу вгадувати одинадцять разів, — відказала Озма. — Я напевне вгадаю хоч один предмет із одинадцятьох, а коли вгадаю, то визволю когось одного з королівського роду й буду в безпеці сама, потім може спробувати решта вас, і скоро ми визволимо всіх поневолених.

— А що як схибимо? — спитав Страхопуд. — Гарненька вийде прикраса з мене, правда?

— Ми повинні не схибити! — відважно гукнула Озма. — Ми приїхали з такої далечі, щоб визволити цих бідолах, і якщо відступимо тепер, це буде слабкість і боягузтво. Тому я приймаю умову Короля Номів і зразу ж іду до королівського палацу.

— Ну, то ходімо, люба моя, — сказав Король, злазячи з трону не без труднощів, бо він був гладкий. — Я покажу вам дорогу.

Він підійшов до стіни печери й помахав рукою.

Зразу ж у стіні з’явивсь отвір, крізь який сміливо пройшла Озма, на прощання всміхнувшися друзям.

Вона опинилась у розкішній залі, прекраснішій і розкішнішій за все, що вона бачила в житті. Стеля складалася з великих арок, що здіймались високо над головою, а всі стіни й підлога були з полірованого мармуру, вишукано підфарбованого в різні кольори. Підлогу встеляли товсті оксамитові килими, важкі шовкові завіси закривали арки, що вели до інших покоїв палацу. Меблі були зроблені з рідкісного, вкритого різьбленням старовинного дерева й обтягнені гладеньким атласом; весь палац був освітлений таємничим рожевим сяйвом, що лилося не з якихось певних місць, але заливало кожну кімнату м’яким і приємним світлом.

Озма переходила з покою в покій у захваті від того, що бачила. Вона була сама: Король Номів, впустивши її, лишився біля входу, вхід зачинився, і в усіх розкішних покоях, здавалося, не було більше нікого.

На камінах, на численних полицях, поличках і консолях, на столах громадились усілякі прикраси, зроблені, як видно, з усіляких металів, зі скла, з порцеляни, мармуру та іншого каменю. Там були вази, статуетки людей