Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

Своєрідна хроніка однієї такої пригоди, передана на каналах зв’язку і записана на відеокристал, і пропонувалася нам, експертам Центру.

На моніторах з’явилося голографічне зображення Фіолетової планети. Дивлячись на екран, можна було подумати, що зображення має якісь вади, проте оператор служби зв’язку запезпив нас по селектору, що із записом все гаразд, і на планеті грунт, каміння і якась дивна рослинність, схожа на велетенські земні лишайники, дійсно мають фіолетовий колір.

Що з записом все гаразд, ми й самі змогли переконатися за кілька хвилин, коли на екрані з’явилася спершу спина, а потім і вся ставна постать капітана Савірова. Він рухався у напрямку від об’єктива, тож бачити його можна було тільки з спини. Легкий оранжевий скафандр капітана чітко вирізнявся на тлі фіолетового пейзажу.

Так, умови життя на Целесті багато в чому були схожі па земні, тому після перших досліджень екіпаж вирішив розпочати обстеження планети у легких скафандрах. Можливо, в цьому й полягав прорахунок?

Не відриваючи погляду від моніторів, ми уважно стежили за кожним кроком капітана Савірова.

— А зараз будьте уважні! — вигукнув професор.

І справді, на екрані розпочиналося найдивовижніше.

Швидка хода капітана враз змінилась обережними кроками. Потім Савіров немовби спіткнувся. І раптом застиг на місці, схопившись рукою за голову. Різкий оберт голови в напрямку зорельота — і ми побачили наближене телеоптикою спотворене жахом обличчя Савірова. Потім капітан зробив таке, що примусило Наталю зойкнути, інструктора — підхопитися з-за столу, а мене — стиснути руки, аж пальці хруснули. Вчинок капітана виходив за всякі межі здорового глузду. Зі словами: “Ці потвори оточують нас! Вони… Вони схожі на велетенських доісторичних ящерів!..” — він вихопив з кишені скафандра бластер і натиснув на курок. З стволу бластера (легкої зброї, якою астронавтам дозволялось користуватися в рідкісних випадках) вилетіло два струмені рожевого полум’я.

Але ж ніяких ящерів поблизу капітана не було! Проте капітан прицілився ще раз і дав з бластера нову довгу чергу в тому напрямку, де, на його думку, перебували небезпечні істоти.

Зйомка події проводилася з борту зорельота через зовнішню відеосистему. Тож членам екіпажу, що лишилися на борту (як і нам, експертам), добре було видно, що ніяких потворних істот, зустріч з якими загрожувала б капітанові, не існувало. Але Савіров їх бачив!

Галюцинації?

Екрани моніторів згасли.

— Знаєте, — задумано мовив один з інструкторів Центру, — либонь, це таки галюцинації. Коли капітан вернувся на зореліт і від членів екіпажу почув, що на Целесті йому нічого не загрожувало, він не вірив. Та щойно інший член екіпажу ступав на грунт Целести, картина повторювалася: поведінка капітана вже не здавалась йому безглуздою, і він сам бачив отих ящероподібних істот.

— Коли загадкових мешканців Целести насправді не існує, то виходить, що вони виникали в уяві людей, — знімаючи окуляри, сказав професор. — Але мене тут цікавить інше. Ви помітили: загадкових істот бачив лише той, хто наважувався вийти з зорельота? Вийти! Крізь ілюмінатори їх чомусь не було видно!

— Ну, звичайно! — гаряче підтримав професора інструктор Центру. — Адже добре відомо — Целеста ніким не населена!

— Можливо, це повітря? — несміливо зауважила Наталя.

— Що значить — повітря? — здивовано глянув на неї інструктор.

Під його суворим поглядом Наталя зашарілася. В ролі експерта їй доводилося виступати вперше.

— Повітря… Його склад іноді дивним чином впливає на наші дії. Пригадую, що з членами експедиції на Лауту трапилося щось схоже. Підвищений вміст азоту і гелію призвів до того, що статичні предмети — дерева, чагарники — почали їм здаватися рухливими.

— Ні, з повітрям тут все гаразд, — заперечив другий інструктор. — Члени екіпажу зразу ж після посадки взяли проби і провели найретельніші дослідження… Навіть дивно: повітря за своїм складом нагадує земне…

— Тоді, може, перевтома? — Моє запитання, певне, виявилося найбезглуздішим, бо професор Ігреков посміхнувся:

— Скажи ще, Андрію, нервовий струс. Тобто, хто боїться, тому в очах двоїться. Ні, наші астронавти люди досить загартовані. Та й подумайте самі: чому дивовижні потвори починали оточувати їх лише тоді, коли вони залишали борт зорельота?

— Неіснуючі потвори, — уточнив один з інструкторів.

— Так, — погодився Ігреков. — І тому мені здається, що найближча до істини Наталя.

Наталя допитливо глянула на професора: чи не жартує він?

Проте професор і не думав жартувати.

— Я б не говорив так, коли б не був знайомий з експериментами одного з моїх колег, який вивчав вплив радіохвиль на мозок тварин. Він експериментував із щурами. Спершу надсилав радіосигнали у мініатюрний пристрій, закріплений на голові тварини, який, у свою чергу, передавав електричні сигнали у різні точки головного мозку з допомогою вживлених електродів.

— До чого ви ведете, професоре? — не зрозумів я.

— Стривай, Андрію. Останнім часом мій колега зацікавився, а чи не можна впливати на мозок безпосередньо з допомогою радіохвиль?

— І виявилося?..

— Можна! — вигукнув професор. — Виявилося, що таку здатність мають радіохвилі довжиною близько 10 метрів. При модуляціях частотою у два герци емоційні реакції тварин зростали, а при частоті 50 герц — зменшувались. Проте найцікавішим було те, що характер змін поведінки тварин, за всіма ознаками, співпадав з характером змій, що виникають, коли на мозок впливають речовинами, застосовуваними у психофармакології.

— Отже, ви… ви… хочете сказати… — тремтячим від хвилювання голосом мовив інструктор, — що астронавти потрапили на Целесті в