Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"

— Де автозапис?

— Зараз принесу.

Гед Борт притьмом вийшов, а я лишився стояти на веранді.

“Ще цього бракувало! Порушення нервової діяльності. І якраз напередодні випробувань!..”

Невеселі думки перервав Гед.

— Ось! — простяг він мені маленьку капсулу, що заблищала проти сонця.

Із сусідніх котеджів виходили вихователі й учроби. Вони поспішали на стартовий майданчик: відтіля орнітоптер мав доставити їх у район акваторії — сьогодні за планом були заняття на воді й під водою.

Я нетерпляче натис на капсулі кнопку відтворення. До моїх вух долинув шерех, що його час од часу переривало ледве чутне потріскування. Це був фон — звичайнісінькі розряди.

— Але ж це…

— Зараз! — обірвав мене Гед.

З капсули почулось, як щось глухо ляпнуло, спочатку раз, потім другий.

Я, нічого не розуміючи, знизав плечима.

— А час?

— Двадцять три тридцять, — відповів Гед Борт.

І тут я ляснув себе по чолі й зареготав. Як же це я зразу не збагнув? Повернувши верньєр, я ще раз прослухав запис. Ну, звичайно! Це вчора, коли я роззувався… черевики…

Гед Борт вичікувально дививсь на мене.

Я перестав сміятися і підійшов до балюстради. Яка чутливість, дідько б тебе взяв!.. А взагалі-то — діло кепське. Прокидатися через таку дрібницю — явна аномалія. Якщо це поодинокий випадок, усе, можливо, ще втрясеться. Піду до операторів, хай перемонтують схему. Та коли щось подібне повториться — тоді, ясна річ, прощавайте всі марнолюбні мрії.

Вимкнувши капсулу, я кількома словами пояснив Гедові, в чому річ.

— Отже все в тому, що ти кинув на підлогу свою взуванку? — перепитав Гед Борт.

— Саме так! — невесело відповів я.

Пізно ввечері, повернувшись з акваторії, я знов надумав зайти до спортивного блоку.

Гед поводив себе під час навчання начебто непогано, і старший оператор втішив мене, сказавши, що нічна пригода з учробом могла бути цілковитою випадковістю.

О дванадцятій годині я вернувся додому.

Гед Борт спав, як і вчора.

Я піднявся нагору й, вивільнивши з ніші канапку, присів на неї. Перебираючи в думці перипетії сьогоднішнього дня, я машинально зняв один черевик і шпурнув його в куток. І тут же запізніла думка обпекла мене, мов блискавиця: Гед Борт! Я прислухався. Але все обіймала тиша. Знизу не долинало жодного звуку.

“Здається, минулося”, — з полегкістю подумав я. Відтак скинув другого черевика і надзвичайно обережно опустив його на підлогу.

Минуло з півгодини. Я вже засинав, коли раптом унизу почувся дикий крик. Гед Борт, здавалось, був украй розлютований.

— Та кидай же кінець кінцем другого черевика! — долинув до мене густий, схожий на грім ієрихонської труби бас.

14 березня

Микола Михайлович сказав сьогодні вранці перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до інших учнів. Тепер знов — хтозна в котре! — будуть заново монтувати першу ланку блока інтелекту. Доведеться тривалий час прогибіти в операційній залі, під сліпучим промінням юпітерів, від якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечні контрольні імпульси в нервовій системі, що викликають відчуття болю й подразливості. В той час, як усі інші учроби навчатимуться собі далі за звичайною програмою.

А все почалося так. У нас в Училищі стало відомо, що на Зеленому полігоні, розташованому по сусідству, зазнала аварії експериментальна модель променельота. Вона врізалась у сопку й вибухнула. Апарат вів Рубон — робот із класу випробувачів Сам я особисто не знав Рубона, та чув від багатьох, у тім числі й від нашого механіка Антона Макаровича, що це досить норовистий кібер. Антон по секрету розповідав мені, що зіткнення сталося з вини самого Рубона. Він знехтував даними локатора (політ проходив усліпу), довіряючи тільки власним радіовухам. Вони ж його й підвели…

Над усім цим я розмірковував під час годинної перерви, коли Микола Михайлович пішов обідати. Очевидно, самохіть спрацював якийсь малий імпульс, і в моєму мозкові блискавично народилися рядки, присвячені пам’яті Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’яті. Ба ні. Надало мені відстукати ці рядки на перфострічці н засунути її в інформаційне віконце!

Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу — Роланда Максимовича.

— Ось, помилуйтеся, — сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.

Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.

— А що? — скосив око в мій бік Роланд Максимович.

— Читайте вголос.

Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:

Пам’яті Рубона

В небо голубе забрався

Віднайти нові сонця.

Він літав і долітався

До фатального кінця.

— Що скажете?

Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.

— Як на мене, гарні вірші, — дещо здивовано відповів Роланд Максимович. — Міцно збиті…

— Міцно збиті? — повторив Микола Михайлович. — А вам відомо, ким їх збито? — слово “ким” він вимовив з притиском.

— Ні.

— Ось ним, нашим спільним вихованцем, — сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. — Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!