Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

Веселий дружній сміх покотився з веранди на берег. Американець викинув недокурену сигару в річку, зітхнув, пригладив рідке волосся.

— Ну що ж, я готовий.

Лягаючи в машину часу, він поглянув на Елен, щось сказав по-англійськи. Вона схвально хитнула головою.

Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примарним сяйвом антени — приймачі енергії.

— Що він сказав? — безцеремонно запитала Маня у матері.

— Тихо, — прошепотіла Таня. — Негарно…

— Ні, що він сказав? — допитувалася дівчинка.

— Він сказав, — пояснив Малина, — що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!..

— Яку війну? — здивувалася дівчинка. — Війни ж не буде!

— Правильно, Маню, — ласкаво сказав Гримайло. — Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти — побачимо. Стьопо! Вмикай!..

Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала:

— Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все…

— Недалеко залетів американець! — озвався Шум. — Невже таки надибав атомну війну?

Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина — житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю?

Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені.

— Милий, що з тобою? — захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну.

Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку.

Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік.

— Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років.

— Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів!

— Як зрозуміти вас?

— Я розповім.

— Сенсація буде? — жартома запитав біолог Сум,

— Не знаю, — зиркнув на нього кореспондент. — А втім, так. І дуже значна.

— Ну, не мучте, — сказав Малина. — Починайте.

— Дозвольте подумати, — заявив Нойс.

— Е, ні! — вигукнув Шум. — Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надрукують!

— Може, й ні, — дивним голосом відповів Нойс. — Слухайте ж…

Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом.

Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсильніше запам’яталося останнє…

Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:

— Пора!

Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався.

Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.

Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.

Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав:

— Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!

Я тихо промовив слова подяки.

— З богом! — востаннє озвався шеф.

Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.

Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.

Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно.

Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.

Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…

— Який вантаж? — не стрималася маленька Маня.

Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:

— Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…

— Який?

— Атомні бомби!

Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: «А що я вам казав?»

Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:

— Ми везли атомні бомби.