Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси.

Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді…

Він уже картав себе, що привів друзів до діда. Це через нього вони опинилися в кам'яному мішку. Він не думав про те, що румунів утричі більше, що їм досить кинути в погріб одну-єдину гранату… Журився тільки тим, що не виконають завдання.

У погребі було волого, як у склепі, і Нечаю приверзлося, що вони тут живцем поховані. Невже цьому не буде кінця?

Його фланелівка і штани все ще були вологі. Вони не встигли висохнути і тепер холодили тіло. У Нечая зуб на зуб не попадав. Оце вскочили!..

На своїй потилиці він відчував дихання Костя Арабаджі.

Було темно. Крізь вузьку щілину в погріб пробивався один-єдиний промінь світла.

Та ось голоси над головою ніби стихли, віддалилися. Й одразу загурчав мотор. Потім піднялася ляда погреба, і яскраве денне світло вдарило Нечаєві в очі.

— Поїхали… — сказав дід. — Гей, хлопці, ще живі? Вилазьте…

Його слова заглушив гуркіт. У цебрі, що стояв у сінях, захлюпала вода.

— Важка заговорила, — сказав Гасовський, коли виліз із погреба. — Справді, до неї кілометрів вісім, не більше.

Важка румунська батарея била з невеликими інтервалами. Один залп, другий, третій… Замовкла вона зненацька, ніби оглухнувши від власного гуркоту.

І тоді Гасовський знову сказав:

— Виручай, Романе Кіндратовичу. На тебе вся надія.

Нечаїв дід виявився хитрюгою. Він узяв лопату й пішов у сад; невдовзі повернувся з пляшкою горілки. У Костя аж слина потекла. Старий, лукаво поглядаючи на Костя, старанно витер пляшку, сховав її в кишеню і кудись подався. За годину повернувся повеселілий.

Домовився з місцевим старостою, щоб той на завтра переніс його чергу везти румунам воду. Староста дав перепустку і на внука, бо старому ж важко налити сорокавідерну бочку.

Староста пам'ятав Петра ще хлопчиною, який приїжджав до діда на канікули, і в його задурманеному горілкою мозку Нечай усе ще лишався хлопчаком. Староста й не подумав, що відтоді, як він бачив хлопчака, минуло кілька років, і колишній школяр став дорослою людиною, здатною носити зброю.

Наступного дня, ще тільки благословлялося на світ, старий уже розбудив онука.

— Збирайся! — коротко наказав він.

Дід бадьорився, але з усього видно було, що тривога за внука ні на хвилину не залишала його — розумів: коли з Петрусем щось трапиться, він собі цього довіку не простить. А трапитися може все. Такий час…

Нечай швидко переодягся. Поверх старого піджака надів латану ватянку, насунув на голову вилинялий картуз, і одразу став схожий на сільського хлопця. Потім провів рукою по неголених щоках.

— А повернись-но, сину, як сказано в Гоголя, — зажадав Гасовський і схвально кивнув: — Годиться.

Треба було йти. А ноги ніби приросли до долівки. Як вийти на люди? Як дивитися на румунів, що хазяйнують у селі, і нічим не видати себе?..

Гасовський обняв його за плечі і легенько підштовхнув до дверей. Давай, голубе… Лейтенант примусив себе усміхнутися. Чим він ще може допомогти Нечаєві?

— Тримай, — він простягнув йому свій пістолет. — На всяк випадок.

— Заздрю тобі, — сказав Кость Арабаджі. — Все-таки краще, ніж відсиджуватися в погребі.

— Розмови… — гримнув Гасовський. — Ну, йди…

Сонце вдарило Нечаєві в очі. Стримуючи серцебиття, він ступав поруч з дідом курною дорогою. Он у тій хаті колись жила Ганнуся! Як би дізнатися, що з нею? Він одвернувся, опустив очі.

Село ніби вимерло. Тільки на городах де-не-де порпалися жінки. Та на майдані перед сільрадою стояли румунські вози з сіном.

Воду на батарею возили в пожежних бочках. Дід вивів з конюшні пару буланих кляч і запріг їх у воза. Потім розібрав віжки і сів на передок. Нечай сів поруч.

Клячі повільно ступали натрудженими ногами, відмахувались хвостами од мух. Відро, приторочене позаду воза, порожньо деренчало. Коли вони під'їхали до колодязя, там стояло кілька підвід. Було чути, як гримить цеп і, натужно намотуючи його, повискує дерев'яна корба.

Нарешті підійшла їхня черга. Воду набирали довго. Коли виїхали з села, сонце вже підбилося височенько.

Лунка, наїжджена дорога бігла через поля кукурудзи. Вони їхали вже годин зо дві, а й досі не зустріли жодного румунського солдата. Нечай уже подумав, що дід даремно лякав їх. Коли це одразу при виїзді з балки їх зупинили. Один солдат узяв коня за вуздечку, а другий підійшов до діда.

— Вапа, — сказав дід, киваючи на бочку.

Не випускаючи з рук карабіна, солдат зазирнув у бочку, потім засунув туди руку і, ковзнувши поглядом по обличчі Нечая, кивнув, що можна їхати. Він, очевидно, вже звик до того, що селяни возять воду на батарею.

Невдовзі їх знову зупинили солдати. Нечай переконався, що підступи до батареї пильно охороняються.

Обабіч дороги валялись порожні ящики з-під снарядів. Значить, батарея близько, хоч її й не було видно.

«Не інакше як он за тими деревами», — подумав Нечай. Він виліз на воза, щоб краще розгледіти. З пригірка він побачив у розлогому вибалку довгі стволи чотирьох гармат. Осторонь від них диміла польова кухня.

— Стій!..

Дід натягнув віжки.

— Далі не можна. Піф-паф!.. — сказав солдат. Він відібрав у діда віжки, звелів і Нечаю злізти з воза, сам сів на їхнє місце й поїхав далі.

Нечай усміхнувся. Диваки!.. Вони нікого не пускають на свою батарею, а її й звідси добре видно. Гармати, снаряди, артилеристів… Він дивився на батарею, намагаючись запам'ятати все до найменших деталей Адже в нього не було з