Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

— Мене, Петре Яковичу, іще непокоїть і фото есесівця, яке ми знайшли у сховці… Чи не тягнеться ниточка аж туди, у війну? Гальчинська щось знала, і її прибрали.

— Я теж про це думав, — відповів Співак. — Проте жодної зачіпки. Усе вкрито туманом часу. Крім того, проти цієї версії є просте міркування: якщо вона ховала якусь таємницю і боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стільки років? Убили б її раніше…

Пролунав дзвоник. Повідомляв черговий: «До вас відвідувачка Шумейкова».

— Пропустіть.

— Я надію покладаю на цю Шумейкову, — зауважив капітан. — Все-таки приятелька протягом останніх років, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двірничка показала, що вона ходила до неї частіше, ніж племінниці.

— Будемо сподіватися.

Двері відчинилися, і на порозі стала літня жінка у старомодній каракулевій шубі. Вона підозріло оглянула кабінет, ковзнула поглядом по раднику юстиції, який був не у мундирі, а звичайному костюмі, і зупинила його на капітанові.

— Ви мене викликали? — безпомилково звернулася вона до Андрійка.

— Так, — кивнув той. — Заходьте, будь ласка… Можете роздягтися.

Жінка похитала головою і обмежилася тим, що скинула свій теж каракулевий берет, відкривши фарбовану каштанову зачіску.

— Мене звуть Остап Володимирович, — відрекомендувався капітан, лаштуючи під руку протокол допиту. — Це, — кивнув на Співака, — радник юстиції Петро Якович Співак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справі убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипівни. Ваше прізвище, ім'я, по батькові.

Жінка глипнула на капітана, а потім, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тільки на тому мармуровому обличчі з тріщинками — червоними прожилками мінилися кольори брунатні, сині, аж до зелених… Отак позеленівши, вона видихнула:

— Убили! — І осінила себе хрестом.

— Так. І ми розслідуємо цю справу. Сподіваємось на вашу допомогу.

— Убили, — спокійніше повторила жінка. — Я так і знала, прости господні

— Що ви знали?

— Так, так, — не відповідаючи на запитання, промовила жінка. — Рано чи пізно це мало статися, земля їй пухом!

— Чому? — учепився Андрійко.

— Ви питали ім'я, по батькові. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.

— Ганно Миколаївно, — питав Андрійко, — чому ви вважаєте: «рано чи пізно це мало статися»? У вас є підозри на когось, якісь факти?

— Ніяких! — тихо відповіла жінка. — Але скільки я їй радила не мати дружків! Не грішити.

— А конкретно?

— Я ні на кого конкретно не можу вказати…

— Ну, добре, продовжимо по порядку, — і капітан став заповнювати анкету.

Тим часом Співак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Він знав цю категорію немолодих жінок з інтелігенції, які провели життя на межі бідності, усіляко приховуючи свої нестатки і намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, «від каси до каси», харчуються дешевими продуктами, проте примудряються відкладати щомісяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рік дозволити собі нове плаття, кофточку чи пару чобіток. Вони здебільшого мають освіту, пишаються цим, але саме ця освіта стає на перешкоді, коли з'являється можливість заробити гроші якоюсь простою, некваліфікованою роботою. Віднести відвідувачку до цієї категорії Співаку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздуті петлі навколо гудзиків, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток років тому, і водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Інтелігентська бідність завжди горда, хоч би що говорили!

— Розкажіть, як ви познайомилися з покійною? — спитав Андрійко.

Шумейкова уже, здавалося, повністю оговталася від звістки про убивство приятельки і, що здивувало капітана, навіть не приклала хусточки до очей.

— Ви знаєте, що я лікар, гінеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацієнткою.

— А потім?

Шумейкова іронічно підняла брову:

— Вас що, цікавлять деталі гінекологічного лікування?

— Ви знаєте, що нас цікавить.

— Я працювала у поліклініці Шевченківського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила відвідати її вдома.

— Приватне лікування?

— Так. Я стала її постійним консультантом.

— Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?

— Давно. Десь на початку сімдесятих років. Точно не пригадую.

— А заприятелювали?

— Тут важко точно визначити. Років чотири тому. Після того, як господь бог покликав до себе мого чоловіка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.

— У чому виявлялася ваша дружба?

— Гм… — У Шумейкової знову підтяглася вгору брова. — Я можу не відповідати на це запитання?

— Маєте право.

— Скажіть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цінності?

— Це було видно неозброєним оком.

— Які в неї були коштовності?

— Вдома вона носила діамантові сережки, на пальцях персні з рубінами і діамантами, один із яких був дуже великий. Скільки каратів, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелірів, щоб оцінити його. У скупці сказали, що вони можуть оцінювати коштовності вартістю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато більше і оцінити його можна тільки у Москві. На вулиці вона боялася його носити.

У схованці, виявленій капітаном Андрійком, цього коштовного персня, сережок з діамантами та перснів з рубінами не було. Певно, що їх зняв із своєї жертви вбивця…

— Вона до вас прив'язалася і, очевидно, довіряла?

— У неї більше нікого не було.

— А племінниці? Все-таки рідна кров.

— Вона їх побоювалася.

— Чому?

— Спадкоємці завжди нетерплячі. Хоч гріх так думати на людей.

— Гм, — зауважив Співак.

— Я так думаю. Покійна знала, що я не чекаю від неї нічого. Навпаки. У мене, крім неї, після чоловіка нікого не було. Як у багатьох старих пенсіонерок. А ви повинні розуміти, що таке самотність, яка кістлявою рукою щодня душить тебе за