Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

Дівчина так жалісливо дивилася на Костя, що Восьмьоркін мимоволі позаздрив салаженяті: «Щастить же хлопцям. Хоч би мене поранило абощо! Люблять дівчата кволих жаліти!»

Із сумом прислухаючись до хрипкого шепоту мічмана, Чижеєв записував на аркуші паперу:

«Заповіт мічмана Савелія Тихоновича Кльоцка.

В останню годину свого життя низько кланяюся всьому Чорноморському флотові, і зокрема — своїм учням-матросам. Може, грубо коли з ким обійшовся або був несправедливим, то прошу пробачення. Робив це без злого умислу, а через свою вдачу, на користь флоту і військово-морського порядку».

У Савелія Тихоновича за сорок років служби на флоті було немало учнів. Чудові з них виходили старшини й офіцери. Багато їх давно перегнали старого по службі, носили погони з великими зірочками і командували кораблями.

Мічман згадав себе дванадцятирічним юнгою, коли ще одержував ляпаси на паруснику, і прошепотів: «Грамоти бракувало. Ех, доле наша сирітська!» Не було в нього ні рідних, пі дружини, ні діточок. Все життя він провів у морі, в походах, у труднощах. Скільки разів тонув, скільки солоної води ковтнув на палубах кораблів! Чоловіча матроська компанія була не дуже-то схильна до звірення душевних почуттів. Тому всю свою ніжність Савелій Тихонович виливав на товаришів. А хіба ж відкрито це зробиш? Ховав її за вдаваною грубістю, за причіпливим бурчанням. Багато, ой як багато дорогих і рідних друзів втратив він за війну! «От тільки чи зрозуміли вони мою любов до них?» подумав Кльоцко.

Мічман схлипнув і продовжував:

— Заповідаю вам усю свою гіркоту і лють проти наших мучителів і ворогів життя людського. Не майте спокою і жалю в серці, поки не помститеся за мене і за ваших товаришів, що героїчно загинули на березі і в морі. Прошу вважати мене членом Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, тому що за неї віддаю життя. За всю свою службу Вітчизні діяв я, як годиться за більшовицькою програмою: не для себе жив, а для блага і щастя народу. Тільки соромився заяву писати, бо не дуже письменний був, та й характер заважав. Боявся, що не зумію приборкати себе, а комуністу ж не личить бути грубіяном і прискіпою…

Кльоцко суворо глянув на Чижеєва і одразу ж виправився:

— Тільки ти, товаришу Чижеєв, не думай, що боцман Кльоцко соромиться свого характеру. Характер у нього істинно боцманський і виправлень не потребує. Про це, звичайно, не пиши, — сказав він, — це так, до слова прийнялося. Пиши далі.

«Перше: вважаю за свій обов'язок повідомити Командуванню, що мною прийнята ухвала — представити за геройство і морську кмітливість гвардії матросів Восьмьоркіна, Чижеєва, і Чупчуренка до урядової нагороди. Нагороджувальних листів не маю, тому пишу в заповіті.

Друге: свої медалі за оборону Одеси і Севастополя, великий портрет, де я знятий під прапором, та іменний годинник заповідаю вільнонайманій, штатному шефові куховарської майстерності Палажці Артемівні Квачкарьовій. Низенький уклін їй, з пошаною цілую ручку і дякую за щире серце.

Третє, — продовжував диктувати Кльоцко: — кітель суконний з шевронами, штани першого строку і хромові черевики на знак вічної дружби заповідаю начальникові шкіперського складу, інвалідові Вітчизняної війни мічманові Архипу Ковбасі.

Четверте: весь мій інструмент і речі, що в скриньці, — розділити жеребкуванням серед старшин боцманської команди.

Прошу поховати мене за законами плавання у відкритому морі. Помітити широту і довготу занурення тіла і занести потім до бортового журналу крейсера.

Все це я підписав при ясному розумі і здоровому глузді, що й підтвердять чотири свідки: гвардії матроси Семен Чижеєв із Степаном Восьмьоркіним та партизани Віктор Михайлович Кичкайло з Миколою Дементійовичем Калузьким».

Мічман із зусиллям стиснув олівець поперебиваними, але окремо перебинтованими пальцями і тремтячою рукою вивів: «Савелій Кльоцко». Тоді звелів покликати Восьмьоркіна і вголос прочитати йому заповіт.

Степан, читаючи, якось весь обм'як, почервонів і зашморгав носом. Стримуючи ридання, він розписався і, різко одвернувшись, хотів піти, але мічман жестом зупинив його.

— Не сумуйте, матроси, на війні про помсту думають, а моя пісенька скінчена.

— Клянуся не повертатися на крейсер, поки п'ятнадцять фашистів не прикінчу! — здавленим голосом поклявся Восьмьоркін.

— А я — двадцять, — додав Чижеєв.

— Вірю вам, спасибі, голуб'ята мої, — зворушено сказав Кльоцко і зажмурився, потім майже по-дитячому попросив:

— Хлопці!.. Я б оце глянув на море востаннє. Не важко вам, га?

— Сам «Дельфіна» поведу, — сказав Чижеєв.

О другій годині ночі з-під склепіння печери виплив «Дельфін». За ним вийшла шлюпка з носилками, приладнаними з ковдр, на яких нерухомо лежав Кльоцко.

Мічмана обережно підняли на борт і поклали на палубі коло ходової рубки. Поруч з Кльоцком сіли Катя і Восьмьоркін з автоматами. Тут же й Чижеєв склав полотнину і придавив її великим каменем, обмотаним тонким конопляним тросом.

У печері зосталися на вахті і для охорони полоненого корветтен-капітана Ніна і Калузький. Вітя був у шлюпці. Йому страшенно хотілося в похід, і він сказав Тремихачу:

— Шлюпку я прив'яжу під скелею. Дозвольте йти помічником з вами?

— Тут і так досить божевільних, — суворо сказав Віктор Михайлович. — Неси вахту біля печери. Як побачиш, що ми вертаємося, блимни ліхтариком. Небезпека — червоним, спокійно — зеленим. Ясно?

— Ясно.

Вітя відійшов од катера.

— Можна запускати двигун, — повідомив Чижеєв, стаючи до штурвала. — Піду на середніх.

— Безглузду річ ми затіяли, — похмуро сказав Тремихач. — Ідем на ризиковану прогулянку. Чи не краще в бухточці дожидатися неминучого? Мічману — то все одно, аби море було.

— Ні, ми