Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Я пропустив ще щось цікаве? — поцікавився я й отримав злий погляд у відповідь. — Зрозуміло, не моя справа. Ти не можеш бігати від минулого вічність, Іс.

— Ні від кого я не бігаю, — холодно промовила вона. — А те, що до мене чіпляються всі, кому не лінь… чого тебе це, взагалі, хвилює?

— Цікаво, чому ти така бяка, вогнику, — знову усміхнувся я. От вона біситься, а мені весело.

— Припини, — її очі зблиснули. Схоже, демон добряче її розізлив. — Інакше поїдеш сам, а я оберу інше місце для подорожі.

— Важка ти людина, Іс, — задумливо промовив я, розглядаючи її.

— Тебе ніхто не змушує зі мною спілкуватися. Сам вчепився, - роздратовано промовила дівчина й піднялася з крісла. Її що, слова зачепили?

— Чекай, чекай. Я не казав, що не хочу з тобою спілкуватися, — швидко промовив я. — Ти куди зараз?

— Додому, валізу пакувати, — гмикнула Іс, глянувши на мене. — А що?

— Можу підвезти.

— А пішки ходити ніжки болять? Потрібна машина?

— А хто сказав, що я машиною? — хитро усміхнувся я.

— Мотоциклом? — у її очах спалахнула цікавість. Щось новеньке. Я кивнув. — Але ж робочий день у розпалі.

— Роботу на сьогодні я виконав, — промовив я, піднявшись з місця. — Думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо я почну відпустку трохи раніше, — підморгнув їй.

— Не знала, що ти так легковажно ставишся до роботи, — промовила дівчина.

— Чому ж легковажно? Я все виконав. Мого втручання поки не потрібно, — промовив я, підійшовши до неї і приобняв за плечі. — Любиш швидкість?

— Руки, Стюарте, — холодно промовила вона.

— Алекс, вогнику, — усміхнувся я, але руки прибрав. Іс невдоволено на мене глянула, та промовчала. Ми попрямували до виходу.

***

Швидкість п’янила, а присутність Стюарта, якого я міцно обіймала, зовсім не напружувала. Здавалося, ніби так було завжди. Він віддав мені свій шолом, за яким я ховала свою усмішку. Мені подобалося те, що відбувалось. Думки і спогади відійшли на задній план, у голові був вітер, як би це дивно не звучало. Можливо, мені вдасться відпочити з ним і не зіпсувати собі нерви. Хоча я досі не розумію, навіщо він так старається.

Ми зупинилися біля мого будинку. Я стала на тверду землю і віддала шолом хлопцю.

— Мушу зізнатися, це було круто, — промовила я, ледь стримуючи усмішку. Це ж треба… давно я не хотіла усміхнутися так сильно, як зараз. Все-таки швидкість паморочить голову.

— Радий, що сподобалось, — усміхнувся хлопець. — Дзвони, якщо що. Я номер блокувати не буду.

— Не псуй момент, Стюарте, — буркнула я, відчуваючи, як мої слова обертають проти мене.

— Алекс, — знову повторив хлопець. — Я заїду за тобою десь о п’ятій, тому раджу лягти раніше.

— А машина? — запитала я.

— Її Ітан забере, — відповів хлопець і, помітивши мій погляд, уточнив. — Чоловік Софі.

Схоже, я ще багато чого не знаю про цю сімейку. Доведеться дізнатися.

— І все ж, мені здається, що ти через нього такою стала… — задумливо промовив вампір.

— Якою, Стюарте? Не влаштовує — не лізь. Що за манера пхати свого носа всюди, куди тільки можна і ні? — обурилась я й зітхнула. — Все, не біси мене. До завтра.

— Я на зв’язку, — усміхнувся хлопець. Виглядав він так, ніби щось з’ясував для себе.

І потрібно це йому?

Я повернула ключ і відчинила двері. До мене одразу підбіг Найт.

— Ну що, Найт, залишаю тебе на Джейка та Нола. Вони за тобою наглядатимуть, тому не кусай їх сильно, — промовила я, присівши біля кота. — Мене не буде всього тиждень і… — я зупинилась, відчувши знайомий запах. — Тут що, прохідний двір? — невдоволено запитала я, піднявшись.

— Я казав, що чекатиму тебе. Та трохи подумав і вирішив, що тиждень — забагато, тому прийшов зараз, — з кухні вийшов Вінсент.

***