Читати книгу - "Диво для генерального, Аріна Вільде"

Льоша наздоганяє мене біля машини. Я хочу обійти її і вийти через головні ворота, а там дочекатися таксі і втекти від чужих очей. Не такого розвитку сьогоднішнього вечора я чекала. Я вирішила  поїхати на день народження свекрухи, щоб не образити її, а вийшло ще гірше.

— Та стій! — вибухає Льоша і хапає мене за лікоть.

Він силоміць розвертає мене до себе. Його міць, помножена на розпечену агресію, обпалює мене. Я відхитуюсь убік і наштовхуюсь спиною на його машину. Судорожно видихаю і бачу, як він теж розвертається, насуваючись. Я опиняюся практично впечатана в дверцята позашляховика потужним тілом чоловіка, машинально виставляю перед собою долоні.

— Що це було? — Льоша ледве контролює тон, я по крижаним інтонаціям розумію, що він ось-ось зірветься і перейде на крик. — Що ти там наговорила?

— Ти чудово чув. Я вже давно говорю тобі про розлучення.

— Не про розлучення! — а ось і спалах гніву. - Ти сказала, що чекаєш на дитину від іншого!

— Сказала!

Я штовхаю його в груди, щоб він перестав тиснути. Мені треба якось зрушити його з місця і таки піти. Але Льоша непохитний. Варто мені зробити крок, як він вбиває кулак у кузов, а другою долонею стискає моє плече. Він струшує мене, як ляльку, і опалює повітря між нашими обличчями важким подихом.

— Ти зовсім з'їхала з глузду? Ти це спеціально вигадала? Щоб зіпсувати свято матері та помститися мені? - Він кривиться.

З моїх губ злітає нервовий смішок.

— Ні, Олексію, я помстилася тобі по-іншому, — я струшую головою, а нігтями шкребу його зап'ястя, щоб він відпустив мене. — Я вчинила з тобою так само, як ти зі мною. Я зрадила тобі.

Звичайно ж я не поїхала в готель з Русланом, щоб помститися за зраду чоловіка, але зараз я взагалі не розумію, що говорю. У мене одне бажання – виявитися якнайдалі звідси. Будь-яким шляхом.

Льоша завмирає. Дивиться мені в очі і ніби шукає в них натяк на те, що я говорю несерйозно. Але я говорю правду. Якою б хворобливою вона не була.

— Коли? Скільки разів? — він гнівно свердлить мене поглядом, у його очах недовіра, злість, ненависть.

— Тієї ночі, коли ти мене знайти не міг, — тихо шепочу і відвертаюсь.

Ще один удар кулаком. Прямо поруч із моїм обличчям. Я здригаюся.

— Олексію, — я коротко і жалібно скрикую, бо його пальці переходять грань і залишають сліди на моєму тілі.

Це протвережує його на мить. Він ривком прибирає долоню від мене.

— Іди, — хрипить він, і я усвідомлюю, що це потрібно зробити якнайшвидше.

Він зараз щось зламає.

Я кидаюся геть, на шляху викликаючи таксі через програму. Спеціально вбиваю мітку подалі від будинку батьків, щоб можна було пройтися і хоча б трохи заспокоїтися. На щастя, машина приїжджає досить швидко. Я сідаю в салон і прошу зробити музику гучніше, начебто є шанс заглушити власні думки. Це найжахливіший вечір у моєму житті. У грудях назріває стільки емоцій, що я не можу їх розпізнати. Їх дуже багато і вони сплутуються в клубок.

Але десь глибоко-глибоко є полегшення. Я сказала, як є, зізналася в правді, а це значить -  більше не доведеться нічого вигадувати. Льоша, нарешті відчепиться і зрозуміє, що я не жартувала щодо розлучення.

У понеділок я приїзджяю на роботу раніше. Я згадую, що треба перевірити ще раз звіт, який мені надіслали на корпоративну пошту. Я вмикаю комп'ютер і вже збираюся опуститися на стілець, як у кабінет заглядає блондинка з відділу кадрів.

— Аля, — кидає через прочинені двері. — Тебе викликають до керівника відділу.

— Зараз?

— Так, терміново.

Вона киває мені, наче ставить крапку у розмові, і йде. Я на автоматі підхоплюю свій стільниковий і прямую до дверей. Навіщо мені до керівника відділу? Серце починає битися швидше, хвиля напруження захльостує з головою, але я стискаю кулачки і йду далі. Я піднімаюсь на два поверхи вище, минаю сірий коридор з однотипними кабінетами, знаходжу потрібну табличку на дверях.

— Увійдіть, — озивається жіночий голос після мого стуку. — Алевтино Антонівно.

Вона вітає мене легким нахилом голови і вказує на стілець. Я сідаю навпроти неї.

— Ви, може, чули, у нас скорочення, — нервово посміхається вона, дивлячись на мене з жалем.

— Не треба, - хитаю головою і підтискаю губи. — Зважаючи на все, до вас заходив Олексій.

Вона не відповідає, скидає верхню папку на столі та шукає якісь листки.

— Ось підпишіть.

Все повітря з грудей вибиває, коли проходжуся поглядом по першим рядкам. Заява на звільнення. За власним бажанням. Піднімаю погляд на керівника відділу.

— Я не підпишу це, - уперто вимовляю я.

Вона підтискає губи, невдоволено хмуриться.

— Думаю, ви в курсі ситуації краще за мене, — вимовляє вона. — У мене зв'язані руки, і я, якщо чесно, не маю жодного бажання вплутуватися у ваші сімейні розбірки. Якщо не підпишете, то підете звідси за статтею. За невиконання трудових обов'язків.