Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Треба зібрати опудала в тамтешніх фермерів, — сказав Кітай.

Неджа пхикнув.

— Що?

— Нехай говорить, — сказав Ірдзях.

— Одягти на них запасні форми, посадовити в човни й відправити річкою вниз, — продовжив Кітай, ігноруючи Неджу. — Ця територія — гірська, славиться стрімкою течією. Можемо припустити, що недавно йшов дощ, тож має бути й туман. Ворогу буде важко чітко розгледіти річку. Їхні лучники помилково сприймуть опудала за солдатів і стрілятимуть, доки ті не стануть схожими на гольниці.

У цьому завданні Кітай переміг.

Іншого дня Ірдзях показав їм мапу району біля гори Вудан з двома червоними хрестиками, які позначали два батальйони Федерації, що оточили нікарську армію з обох боків долини.

— Ви опинилися в пастці в цій долині. Більшість селян евакуювали, але генерал Федерації тримає заручниками повну школу дітей. Він стверджує, що відпустить їх, якщо ваші батальйони здадуться. У вас жодних гарантій, що він дотримає слова. Якою буде ваша відповідь?

Вони довго та пильно розглядали мапу. Їхні війська не мали переваг, легко вибратися теж не вийшло б.

Навіть Кітай був спантеличений.

— Спробувати атакувати з лівого флангу? — запропонував він. — Евакуювати дітей, поки вони будуть під наглядом невеликої групи бійців?

— Вони на височині, — сказав Ірдзях. — І застрелять вас раніше, ніж ви матимете шанс дістати зброю.

— Підпалити долину, — спробувала Венка. — Відволікти їх димом?

— Гарний спосіб спалити й себе, — гмикнув Ірдзях. — Пам’ятайте: ви не на височині.

Жинь підняла руку.

— Розділити війська на дві частини й одну відправити на дамбу. Зруйнувати дамбу. Затопити долину. Нехай усі всередині потонуть.

Однокласники обернулися до неї з нажаханими поглядами.

— Лишити дітей, — додала вона. — Їх не врятуєш.

Неджа голосно розсміявся.

— Ідіотко, ми намагаємося перемогти в цій моделі.

Ірдзях жестом наказав Неджі замовкнути.

— Жунінь, прошу пояснити.

— У цій ситуації нам однаково не перемогти. А якщо ставки такі високі, я поставила б усе. Так вони загинуть, а ми втратимо половину військ, але не більше. Суньдзи пише, що жодна битва не відбувається відокремлено. Це лише один невеликий крок у великій схемі війни. Із ваших даних виходить, що війська Федерації численні. Припускаю, вони становлять чималий відсоток усієї армії Федерації. Тож якщо ми пожертвуємо частиною власних військ, то зменшимо їхню перевагу в усіх наступних битвах.

— Ти радше вб’єш своїх людей, аніж випустиш війська супротивника? — запитав Ірдзях.

— Убити — це не те саме, що дозволити загинути, — заперечила Жинь.

— Але жертви неминучі.

Жинь похитала головою.

— Не випускайте ворога, якщо він точно стане загрозою згодом. Позбудьтесь його. Якщо ворог зайшов так далеко вглиб материка, то знає географію майже всієї країни. Це наш єдиний шанс знищити основну бойову міць ворога.

— Суньдзи казав залишати ворогу вільний вихід, — сказав Ірдзях.

Жинь подумала, що це один із найтупіших принципів Суньдзи, але квапливо сформулювала контраргумент:

— Але, радячи залишати вихід вільним, Суньдзи не мав на увазі дозволити скористатися цим виходом. Ворог має лише вірити в те, що ситуація не така безнадійна, як насправді, щоб у відчаї не наробив дурниць і не завдав руйнувань обом сторонам. — Жинь трохи поміркувала. — Гадаю, вони можуть спробувати випливти.

— Вона говорить про знищення цілих селищ! — запротестувала Венка. — Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія. Занепаде сільське господарство в цілому регіоні, виникне безліч проблем з розміщенням населення, що означатиме десятиліття животіння на межі…

— Ці проблеми можна вирішити, — уперто наполягала на своєму Жинь. — А яке твоє рішення? Дозволити Федерації вільно розгулювати в центральній частині країни? Коли ворог окупує всю країну, від сільськогосподарських регіонів буде не набагато більше користі. Ти пропонуєш піднести їм на тарілочці всю країну?

— Годі, годі! — Ірдзях ляснув по столу, аби їх втихомирити. — Ніхто не переміг. Сьогодні ви мене розчарували. Жунінь, я хочу з тобою поговорити. До мого кабінету.

— Як ти дійшла до такого рішення? — Ірдзях підняв зошит. Жинь упізнала на ньому власний нерозбірливий почерк.

Минулого тижня Ірдзях доручив їм написати есе з розв’язанням іншої моделі — суперечливого сценарію, за яким Міліція втрачає підтримку населення у війні проти Федерації. Військові вже не могли розраховувати на селян у забезпеченні солдатів їжею, а тварин кормом, не могли використовувати їхніх домівок для розміщення, не захоплюючи їх силоміць. Насправді спалахи гніву повстанців у сільських регіонах суттєво ускладнюють координацію військових маневрів.

Рішення Жинь полягало в тому, щоб спалити одне з дрібних острівних селищ.

Складність була в тому, що цей острів належав Імперії.

— На першому занятті з майстром Їмом ми говорили про те, що втрата Спіру поклала край Другій Маковій війні, — сказала вона.

Ірдзях насупився.

— У цьому есе ти спиралася на Спірлійську різанину?

Жинь кивнула.

— Загибель Спіру під час Другої Макової війни стала останньою краплею терпіння для призахідників і завдала їм таких незручностей, що вони виступили проти просування муґенців углиб континенту. Я подумала, що знищення іншого невеликого острова могло б так само вплинути на населення Нікані, переконати, що реальна загроза — це муґенці. Нагадати їм про цю загрозу.

— Загони Міліції, які нападають на провінцію Імперії, без сумніву, сприйняли б зовсім інакше, — заперечив Ірдзях.

— А ніхто й не дізнався б, що то загони Міліції, — відповіла Жинь. — Ми прикинулися б загоном Федерації. Певно, я мала б краще пояснити це в есе. Звісно, було б ліпше, якби муґенці просто просунулися далі й напали на цей острів замість нас, але в таких речах на випадок не можна сподіватися.

Ірдзях повільно кивав, перечитуючи її есе.

— Жорстоко. Жорстоко, але розумно. Гадаєш, саме так усе й сталося?

Це запитання вона зрозуміла не одразу.

— У моделі чи під час Макових війн?

— Макових війн, — Ірдзях нахилив голову, уважно спостерігаючи за Жинь.

— Я не до кінця переконана, що цього не було, — сказала Жинь. — Є всі підстави вважати, що напад на Спір дозволили заради успіху.

З виразу обличчя Ірдзяха нічого не зчитувалося, але він замислено постукував пальцями по дерев’яному столу.

— Поясни.

— Мені важко повірити в те, що найсильніший бойовий підрозділ Міліції вдалося так легко винищити. Це, а також те, що острів мав підозріло слабку оборону.

— На що ти натякаєш?

— Я не впевнена, але скидається на те… Хочу сказати, що, можливо, хтось ізсередини — нікарський генерал або хтось інший із доступом до певної інформації — знав про напад на Спір, але нікого не попередив.

— І навіщо б нам хотіти втратити Спір? — тихо запитав Ірдзях.

Жинь на мить замислилася, щоб сформулювати зв’язний аргумент.

— Можливо, вони знали, що призахідники цього не стерплять. Можливо, хотіли отримати підтримку населення, щоб відволікти селян від «Червоних лахмітників». Можливо, ми мусили чимось жертвувати, і Спір мав меншу цінність за всі інші регіони. Ми не могли дозволити,