Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— Так, поїхали. Чим швидше все станеться, тим краще. Мені треба повертатися до Англії, у мене останній семестр.

Мої слова Даміра не потішили. Навпаки. Він, здається, став ще більш похмурим.

Ми виходимо у двір, сьогодні на вулиці мрячить дощ. Дамір розкриває парасольку й закриває мене від дрібних крапель дощу. Я ніяк не коментую його турботу. Сідаю на заднє сидіння й відсуваюся до вікна, коли Дамір сідає поряд.

Він нічого не каже, я теж не поспішаю заводити розмови. На щастя, їхати недалеко. Машина не встигає до кінця зупинитися, а я вже відчиняю дверцята, щоб вибратися на свіже повітря. У машині мене трохи захитало, але в присутності Даміра не подаю знаку, боячись, що він знову потягне мене в клініку.

Дамір відчиняє для мене двері до будівлі, і я відразу ж натикаюсь поглядом на мачуху та сестру. Вони сидять на дивані в холі. Обидві незадоволені. Перешіптуються про щось. Схвильовані та нервові. Помітивши нас, мачуха підіймається зі свого місця і розпливається в усмішці.

— Даміре, привіт, — йде до нього, і я запиту себе, коли це вони встигли так зблизитися. На мене вона жодної уваги не звертає. Наче я порожнє місце. Але мене це не засмучує, навпаки, спілкування з нею зараз для мене стало б тягарем.

— Доброго дня, — Дамір, здається, не поділяє її радості від зустрічі. Залишається таким же холодним та відстороненим.

— Чи не могли б ми після цього обговорити з тобою деякі питання? — запитує вона. — Пообідаємо, за чашкою кави поговоримо, Елечка теж до нас приєднається. Бідолашна зовсім зачахла через втрату батька. Не знаю навіть, як таке горе пережити.

— Мені здається, ми вже все обговорили, Алевтино Леонідівно, — тихо промовляє він, щоб ніхто зі сторонніх не почув його слів. Слова мачухи ні краплі його не зачіпають. — Сплачувати чужі позики зі своїх коштів, щоб ви продовжували комфортно жити у величезному будинку, я не збираюся. Я і так роблю вам ласку, допомагаючи, тому не варто зловживати моєю добротою.

— Я… — мачуха губиться, вона звикла керувати батьком, і, здається, зовсім не очікувала того, що її трюки та жалісливе обличчя на Дамірі не спрацюють. — Зрозумій, я не прошу давати нам грошей, я лише прошу на якийсь час позичити, щоб зберегти те, що так нагадує мені про чоловіка, — вона видавлює скупу сльозу, тисне на жалість. Але вона ще не зрозуміла, що з Даміром це не спрацює.

— Не треба влаштовувати сцен при сторонніх, — обсмикує її, потім накриває долонею мій поперек і підштовхує мене до крісла.

Ловлю на собі повний ненависті погляд Евеліни й відвертаюсь від неї. До призначеного часу ще двадцять хвилин.

— Ви можете почекати в конференц-залі, — пропонує нам секретар.

Мачуха різко підіймається зі свого місця.

— А може, перенесемо оголошення? Мені здається, я не готова. Це як змиритися зі смертю чоловіка.

— Я відійду на хвилину до вбиральні, — не в змозі витримати ці награні промови, попереджаю Даміра.

— Добре, — киває мені.

Вбиральня знаходиться наприкінці коридору. Штовхаю двері й підходжу до умивальника. Вирівнюю дихання. Вмиваю обличчя холодною водою. Усе це здається сном. Як у моєму житті таке могло статися? Мені хочеться прокинутися. Бажано до того моменту, коли я вийшла заміж за Алієва. Щоб ніколи не зустрічатися з ним.