Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

У батьківському будинку в компанії близьких людей мене трохи відпускає. Соня грає у дворі, а ми з батьками сидимо в альтанці, балакаємо про всякі дрібниці та дегустуємо вино, яке приготував тато власноруч, виноград він теж сам виростив.

– А ось це спробуй, – пропонує мама.

– Ой, мамо. Я вже нічого не буду. Голова паморочиться від твого "спробуй", – пояснюю з усмішкою.

Мобільний телефон оживає знайомим рингтоном, який я поставила на Стельмаха. Почувши мелодію, я вмить міняюся в обличчі, перестаю посміхатися.

– Я відійду на хвилинку, – кивнувши на телефон, встаю з-за столу і виходжу з альтанки.

Тисну на "зелену" слухавку, приймаю виклик. А серце у грудях прискорює свій ритм, хвилювання наростає з кожною секундою.

– Слухаю, – сухо вимовляю, морально готуюся почути низький голос Лева.

– Привіт, а ви скоро додому збираєтесь? – Як ні в чому не бувало цікавиться Стельмах.

Посміхаюся. Отже, записку, яку я залишила у вітальні на столі, чоловік знайшов і в курсі, де ми зараз перебуваємо з дочкою.

– А що таке? Скучив? – Не намагаюся підколоти, воно якось саме з мене виривається.

– Асю, давай без цього. Я просто поставив питання.

– Коли нагуляємось, тоді й повернемося. Ми з Сонею вільні люди, робимо що хочемо і коли хочемо.

Чую на тому кінці дроту важке зітхання Стельмаха. Навіть якщо Лев і має щось проти, то все одно мовчить. Лише цідить крізь зуби "Зрозуміло".

– Щось ще? Чи ти просто подзвонив дізнатися, коли ми з Сонею повернемося додому? – Уточнюю я, розуміючи, що Лев не налаштований на продовження діалогу. А даремно! Я зараз трохи сп'яніла і дуже навіть можу говорити. Але, мабуть, Стельмах-тверезий і Стельмах-п'яний дві протилежності, перший Стельмах не дуже балакучий у повсякденному житті.

– Ні. Більше нічого. Чекаю на вас вдома, – сухо вимовляє Лев, і я ковтаю чергову образу.

Ну, що ж за людина така? Сухар позаминулого року! Жодного лагідного слова не скаже, в зайвий раз не посміхнеться. У-у-у... Айсберг, а не чоловік!

Почувши на тому кінці дроту короткі гудки, з психом стискаю мобільний телефон до побіління пальців. Ось і зайвий доказ того, що у Стельмаха замість серця камінь – він навіть попрощатися по-людськи не може. Хіба важко сказати “Бувай” чи “До зустрічі”? Втім, мені тепер начхати на це. Насправді не начхати, але дуже хочеться стати байдужою до чоловіка, щоб усередині нічого не відгукувалося, не боліло. На жаль, це поки що мрії.

Ще п'ять хвилин я стою на місці, намагаюся заспокоїти пульс. Потрібно отямитися, надіти маску спокою та добродушності, щоб у батьків не виникало підозр. Вони не повинні ні про що здогадатися раніше, чим це мені потрібно. Пізніше, коли ми з Левом у всьому остаточно розберемося, мама з татом обов'язково про все дізнаються, але поки що так.

Повернувшись до альтанки, кажу батькам, що нам із Сонею вже час їхати. Особливо вигадувати не доводиться. Після дзвінка Стельмаха батьки думають, що Лев квапить нас із дочкою додому. Нехай думають. Зараз так навіть краще.