Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Я не хочу займатися політикою!

Штейнер дивиться на мене з неприхованою огидою та ненавистю.

— Ви що, не зрозуміли, що це не питання щодо того, хочете ви чи ні, а наказ, обов’язковий до виконання!

— Накази діють у армії або військових підрозділах, а я — цивільна людина, землевласник. То для мене ваш наказ просто прохання, на яке я можу відповісти хоч так, хоч сяк. Я відповідаю «ні».

Штейнер зупиняється, ледь стримуючись від гніву.

— Слухай ти, мужик! Ти високо злетів, але не забувай, хто ти і що ти! — він верещить, і я радію. Бо верещать завжди від безсилля.

— Я про це ніколи не забуваю, тим більше, що мені частенько нагадують, — відповідаю спокійно.

— Ти думаєш, що ота твоя журнальна слава захистить тебе від охоронного відділення?

— Мені не треба захисту від рідної контори. Я чесний громадянин імперії. А слава, так, слава — річ непогана. Чомусь я впевнений, що просто схопити мене без будь-яких доказів значно важче, аніж якогось там мужика. Бо будуть запитання. У газет, у моїх читачів, клієнтів, яким я допоміг. Я високо злетів не тому, що просто спіймав вітер у крила, а тому, що багато працював. Ризикував і перемагав. І я заслужив право вирішувати, як мені жити.

— Ти розумієш, що своєю відмовою ти палиш усі мости? — питає генерал.

— Я розумію, що мости вже спалено і не мною.

— Ти ще пожалкуєш про це!

— Жалкують про те, на що можуть вплинути.

Він дивиться на мене, аж тремтить від люті.

— Я ж тебе зараз накажу арештувати!

— Спробуйте, — я спокійний, бо якби було на мене хоч щось, то вже б арештували.

— Я тебе на порохню зітру, мужик! — верещить Штейнер і кидається до мене з кулаком. Зупиняється, вирячує очі, бо бачить револьвер.

— Краще не треба, — тихенько кажу йому. Штейнер зупиняється, його лють змінилася жахом. Він задкує, а потім повертається і біжить від мене. Вже здаля кричить мені погрози. Скажена істота. Я пішки повертаюся на хутір. Настрій поганий, бо цей Штейнер — це не повітовий справник. Такого мені прибрати з посади не під силу. І він же ненавидить мене, буде шукати нагоди помститися. Розумію, що тихому моєму життю на хуторі прийшов край. Згадую про свої колишні мрії продати хутір, забрати Моніку з Улею і поїхати до Італії. Тільки ж не випустять. Схоплять дорогою і звинуватять.

Кривлюся, бо відчуваю, що нічого не можу вдіяти. Тобто не сумніваюся, що вчинив правильно, коли відмовився від пропозиції Штейнера. Бо він би не дав мені спокою. Намагався б якось підставити, зробити з мене бунтівника чи штовхнути під кулі бунтівників. Він усе одно копав би мені яму. То краще вже відсидітися вдома. Засісти на хуторі і спробувати не припуститися помилок. Як-не-як, а не остання я людина в імперії і не так уже просто мене з’їсти. Звісно, що зараз мої позицій ослаблені, бо Павло Іванович Харитоненко померли, але вже якось відіб’юся.

З тим і йшов до хутора, коли перестрів мене граф. Виповз із рушницею в руках із кукурудзи, кажу ж, серйозно готувався до війни, на якій хотів прославитися. Рушницю на мене наставив і кричить щось незнайомою мені мовою.

— Графе, що ви творите? Добре, що я вас знаю, а якби чужий хто, так і напад серцевий отримати можна. І що ви кричали?

— Це я німецькою вимагав від вас здатися. Бачите, як непомітно підкрався! За методом індіанців! На фронті буду німців як курчат у полон таскати!

— Графе, на фронті що хочете робіть, а тут кукурудзу, будь ласка, не толочіть мені.

Тільки прийшов на хутір, як перестріла мене Уляна Гаврилівна.

— Іване Карповичу, дозвольте мені з вами поговорити, — каже. Я аж озирнувся з подиву, чи немає кого чужих. Немає.

— Уляно Гаврилівно, відколи вам дозвіл потрібний, щоб зі мною побалакати?

— Просто справа важлива, — каже вона і мнеться на місці. Тут тільки помічаю, що розчервонілася вона, руки не знає де подіти. Хвилюється.

— Ну, як важлива, то ходімо до садка.

— Там Моніка грається. Давайте краще до хати.

— Добре, — пішов за Уляною Гаврилівною, а сам уже й не знаю, що думати. Такий сьогодні день, що будь-чого можна чекати.

Зайшли ми, Уляна Гаврилівна попросили мене сісти. Я сів, вона мовчить.

— Та кажіть уже, не лякайте, — прошу її.

— Я, той, Іване Карповичу, вирішила звільнитися.

— Що? — я аж отетерів, бо всякого чекав, але не такого. — Як?

— Прошу відпустити мене. Працювала я на вас сумлінно, правда ж?

— Та правда Але чому ви вирішили звільнитися? Невже хтось кращу платню запропонував? Так давайте обговоримо. Скільки?

— Ні, Іване Карповичу, не в грошах справа Невже ви думаєте, що от я від вас за гроші пішла б?

— А в чому тоді справа?

— Та той... — вона нітиться, але нітиться дивно, так наче з задоволенням.

— Що? — я вже аж підозрюю Штейнера та його людей, що вирішили вдарити з такого несподіваного боку і позбавити мене прислуги.

— Познайомилася я з чоловіком, — несподівано каже Уляна Гаврилівна, ще більше червоніє і з гордістю дивиться на мене. А мене наче мішком по голові вдарили. Блимаю очима і сказати нічого не можу.

— Будемо ми жити разом, як усі люди. Тому і йду від вас Дуже вам за все вдячна Сподіваюся, що не образитесь ви на мене.

— А що хоч за чоловік? — питаю я, бо жодних здогадок не маю. Адже живемо ми на хуторі самі, як хтось і приходить, то зі мною спілкується чи з графом. Навіть як у Ромни на закупи їдуть Уляна Гаврилівна, так завжди зі мною. — Де ви з ним познайомилися?

— Чоловік хороший, дуже. А познайомилися ми у цирку.

— Де?

— У цирку. Пам’ятаєте, два дні тому були ми в Ромнах. У вас якась зустріч була, а мені ви дозволили до цирку піти. Там виступав маестро Леоні, фокуси показував. У тому числі дива пам’яті, коли йому глядачі різні числа казали, а він запам’ятовував. По двадцять і більше. Потім спитали, чи може так хтось із глядачів робити, кілька людей спробували, але