Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Я намагаюся. Веріті намагається. Та хто-хто, а ти маєш розуміти, наскільки втомливими можуть бути слова. Ми намагаємося й намагаємося розповісти тобі, але твій розум не може цього збагнути. Це не твоя провина. Слів недостатньо. А включити тебе тепер до нашого скіллення надто небезпечно.

— А допоможете мені збагнути потім, коли дракон буде вже завершений?

Стара глянула на мене, її обличчям промайнуло щось схоже на жаль.

— Фітце Чівелрі. Мій любий друже. Коли дракон буде завершений? Точніше сказати, що це ми з Веріті обоє завершимося, а дракон розпочнеться.

— Не розумію! — сердито буркнув я.

— Він же тобі казав. А я повторила, попереджаючи Блазня. Дракони живляться життям. Усім життям, відданим добровільно. Ось що потрібно, аби дракон ожив. І це зазвичай не одне життя. За давніх часів мудреці прибували до міста Джампі як групи Скіллу, як цілість, а це дещо більше, ніж сума частин, і вкладали все це у дракона. Дракон мусить бути наповненим. Я й Веріті мусимо віддати драконові усіх себе, кожну часточку свого життя. Для мене це легше. Еда знає, що я прожила більше літ, ніж було мені приділено, і не маю бажання залишатися в цьому тілі. Та для Веріті це тяжче, куди тяжче. Залишає свій престол, свою милу кохану жінку, свою любов до створення речей власноруч. Залишає їзду верхи на гарному коні, полювання на оленів, прогулянки між власними людьми. Ох, я вже відчуваю все це у драконі. Ретельне нанесення туші на карту, дотик чистого пергаменту до його долонь. Тепер я знаю навіть запах його чорнила. Він вклав усе це в дракона. Для нього це тяжко. Та він це робить, а біль, яким за це платить, — ще одна річ, яку вкладає в дракона. Коли злетить, це розпалить його лють проти червоних кораблів. Насправді є тільки одне, чого він пошкодував своєму драконові. І, можливо, через це єдине зазнає невдачі так близько до мети.

— І що це таке? — мимоволі спитав я.

Її старечі очі зустрілися з моїми.

— Ти. Не дозволив помістити тебе в дракона. Знаєш, він міг би зробити це незалежно від твого бажання. Міг просто сягнути назовні та втягти тебе всередину. Та він відмовляється. Каже, що ти надто любиш життя, тож він не відбере його в тебе. Що ти й так надто велику його частку віддав королю, а той відплатив тобі тільки болем і тяготами.

Чи знала вона, що цими словами повертає мені Веріті? Здогадуюсь, що так. Я багато дізнався про її минуле, коли ми з нею ділили наш Скілл. Розумів, що таке переживання могло бути двостороннім. Кеттл довідалася, як я любив свого дядька і як болісно сприймав те, що він виявився настільки від мене далеким, коли я дістався сюди. Я негайно підвівся, щоб із ним порозмовляти.

— Фітце! — гукнула вона, завернувши мене. — Я хотіла б, щоб ти знав про дві речі. Хоч вони можуть виявитися болісними для тебе.

Я приготувався.

— Твоя мати тебе любила, — тихо сказала вона. — Кажеш, що не можеш її згадати. Насправді ж не можеш їй простити. Та вона з тобою, там, у твоїх спогадах. Була високою й білявою, жінкою-горянкою. І вона тебе любила. Не з власної волі з тобою розлучилася.

Її слова водночас розгнівали мене і приголомшили. Я відштовхнув від себе дароване нею знання. Знав, що не маю жодного спогаду про жінку, яка мене народила. Знову й знову обнишпорював свою пам’ять і не знаходив там жодного її сліду. Жодного.

— А друга річ? — холодно спитав я.

Кеттл не зреагувала на мій гнів нічим, крім жалості.

— Така ж погана, а може, ще й гірша. До того ж ти вже її знаєш. Сумно, що єдині дарунки, які я можу дати тобі, Каталізатору, що змінив мою живу смерть на присмертне життя, — це речі, які ти вже знаєш. Та є як є, тож я скажу тобі. Ти ще кохатимеш. Знаєш, що ти втратив свою весняну дівчину, свою Моллі на пляжі, з розвіяним вітром каштановим волоссям, у червоному плащі. Надто довгою була ваша розлука, і надто багато всього трапилося з вами обома. І насправді ви не одне одного кохали. Кохали ту пору вашого життя. Це була ваша весна, життя у вас кипіло, війна стояла на порозі, а ваші тіла були сильними і прекрасними. Озирнись, згадай усе. Ти помітиш стільки ж суперечок і сліз, скільки й любовних пестощів і поцілунків. Фітце. Будь мудрим. Відпусти її та збережи ці спогади незайманими. Пам’ятай про неї все, що можеш, а їй дозволь зберегти в пам’яті того шаленого й сміливого хлопця, якого вона кохала. Бо і він, і та весела маленька панночка тепер не більш як спогади. — Вона труснула головою. — Не більш як спогади.

— Ви помиляєтесь! — нестямно скрикнув я. — Ви помиляєтесь!

Від мого крику Кеттрікен схопилася на ноги. Глянула на мене зі страхом і тривогою. Я не міг на неї дивитися. Висока й білява. Моя мати була високою й білявою. Ні. Я нічого про неї не пам’ятаю. Пройшов повз неї, не зважаючи на біль у забитому коліні. Обійшов довкола дракона, на кожному кроці посилаючи йому прокляття, жбурляючи в нього свої почуття. Хай і він відчує те саме! Діставшись Веріті, що працював над лівою передньою лапою, я присів навпочіпки поруч із ним і несамовито прошепотів:

— Кеттл каже, що ви помрете, коли дракон буде завершений. Що ви вкладете в нього усього себе. Я, мабуть, погано її зрозумів. Скажіть мені, що я помиляюся.

Він відхилився на п’ятах, змахнув відбиті раніше осколки.

— Ти помиляєшся, — відповів м’яко. — Можеш узяти мітлу й підмести це?

Я підняв мітлу, підійшов до нього, більше маючи охоту поламати її йому над головою, ніж ужити для прибирання. Веріті відчував кипіння мого гніву, я знав це. А все ж повторив жестом своє прохання почистити його місце праці. Я зробив це одним шаленим змахом.

— От, — лагідно промовив він. — У тебе гарний гнів. Могутній та сильний. Думаю, що візьму його для дракона.

Я відчув поцілунок його Скіллу, легкий, як дотик крил метелика. Мій гнів ухоплено, цілковито вирвано з моєї душі та зметено до…

— Ні. Не йди за ним.

Делікатний Скілл-поштовх від Веріті, і я повернувся до свого тіла. За мить виявив, що сиджу на пласкому камені, а весь світ довкола мене йде обертом. Я повільно схилився вперед, піднявши коліна, щоб спертися об них головою. Страшенно нудило. Мій гнів зник, йому на зміну прийшла німа втома.

— Ось, — вів далі Веріті. — Я зробив, як ти просив. Думаю, тепер ти краще розумієш, що означає вкласти часточку себе у дракона. Хочеш ще погодувати його собою?

Я мовчки похитав головою. Боявся розтулити рота.

— Я не помру, коли дракон буде завершений, Фітце. Мене буде поглинуто, це правда. Цілком дослівно. Та я триватиму далі. Як дракон.

Мені повернувся дар мови.

— А Кеттл?

— Кестрел буде часткою мене. І її сестра Ґалл. Але я буду драконом. — Знову повернувся до цього нещасного лупання каміння.

— Як ви можете так зробити? — У моєму голосі було повно звинувачень. — Як ви можете зробити так із Кеттрікен? Вона зреклася всього, щоб