Читати книгу - "Загублений світ"

На другий день після того, як ми кинули човни, характер місцевості різко змінився. Нам доводилося весь час йти вгору, лісова хаща помітно рідшала і втрачала свою тропічну пишність. Величезні дерева, вигодувані мулистим ґрунтом долини Амазонки, поступилися місцем кокосовим і фініковим пальмам, що стояли групами серед густого чагарнику. У сирих низинах росли пальми з тонким листям, що спадало вниз. Ми йшли головним чином по компасу, і разів зо два між Челленджером і двома індіанцями розпалювалася суперечка про вибір шляху, причому обидва рази вся наша партія зволіла, як виразився обурений професор, «довіритися оманливому інстинктові первісних дикунів, а не найдосконалішому продукту сучасної європейської культури». На третій день з’ясувалося, що ми мали рацію, віддавши перевагу індіанцям. Челленджер сам упізнав деякі прикмети, що запам’яталися йому з першої подорожі, а в одному місці ми навіть натрапили на чотири обпалені камені — слід його ж табірної стоянки.

Підйом ще й досі тривав; два дні пішло в нас на те, щоб перебороти вкриту валунами гору. Рослинність знову змінилася, і від колишньої тропічної розкоші тут залишалися тільки пальми «слонова кістка» та безліч чудових орхідей, серед яких я навчився розпізнавати рідкісну Nuttonia Vexillaria, рожеві і яскраво-червоні квіти чудової катлеї й одонтоглоссум. В ущелинах пагорба дзюрчали на дрібних каменях струмочки, затінені заростями папороті. На ніч ми звичайно розташовувалися серед валунів на березі якої-небудь затоки, де зграями носилися рибки із синювато-чорними спинками, схожі на нашу англійську форель, що служили нам чудовою стравою на вечерю.

На дев’ятий день нашої подорожі, коли ми подолали, за моїми розрахунками, близько ста двадцяти миль від того місця, де були заховані човни, ліс зовсім порідшав і помалу перейшов у чагарник. Кущі, в свою чергу, змінилися безкрайніми бамбуковими заростями, настільки густими, що нам доводилося прорубувати в них дорогу ножами й індіанськими томагавками. На це в нас пішов цілий день, від сьомої ранку до восьмої вечора, усього з двома короткими перервами на відпочинок. Важко уявити собі заняття більш одноманітне і стомлююче! Навіть у просіках мій обрій обмежувався якими-небудь десятьма-дванадцятьма ярдами; весь інший час я бачив перед собою тільки спину лорда Джона в білій парусиновій сорочці та по боках, майже впритул, — жовту стіну бамбука. Вузькі, як леза, промені сонця подекуди пронизували її; футів за п’ятнадцять у нас над головою на тлі яскраво-синього неба погойдувалися бамбукові мітелки. Я не знаю, які тварини населяли цю хащу, але ми не раз чули зовсім близько від себе чиюсь важку ходу. Лорд Джон думав, що це були гуанако[34] або лами. Тільки під ніч вибралися ми із заростей бамбука і, змучені за цей день, що здався нам нескінченним, негайно ж розбили табір.

Наступний ранок застав нас вже в путі. Характер місцевості знову почав мінятися. Жовта стіна бамбука чітко виднілася позаду. Перед нами ж розстелялася відкрита рівнина, що поросла подекуди деревоподібними папоротями і поступово піднімалася до довгого гребеня, який нагадував обрисами спину кита. Ми перевалили через нього близько полудня і побачили за ним долину, а далі знову положистий укіс, який м’яко круглився на обрії. Тут, біля першої гряди пагорбів, і сталася одна подія, але наскільки вона виявиться значною, буде видно з подальшого.

Професор Челленджер, який крокував попереду разом із двома індіанцями, раптом зупинився і схвильовано замахав рукою, показуючи кудись праворуч. Подивившись у той бік, ми побачили приблизно за милю від нас щось схоже на величезного сірого птаха, що неквапливо змахнув крилами, низько і плавно пронісся просто над землею і сховався серед дерев.

— Ви бачили? — радісним голосом крикнув Челленджер. — Саммерлі, ви бачили?

Його колега, не відриваючись, дивився туди, де сховався цей дивний птах.

— Що ж це таке, по-вашому? — запитав він.

— Як що? Птеродактиль! Саммерлі презирливо розреготався.

— Птеронісенітниця! — сказав він. — Це лелека, найзвичайнісінький лелека.

Челленджер втратив дар мови від сказу. Замість відповіді він звалив на плечі свій тюк і покрокував далі. Але в лорда Джона, що незабаром порівнявся зі мною, вигляд був куди серйозніший від звичайного. Він тримав у руках цейсівський бінокль.

— Я все-таки встиг її роздивитися, — сказав він. — Не беруся судити, що це за штука, але таких птахів я ще не бачив, можу поручитися в цьому усім своїм досвідом мисливця.

Отакі наші справи. Чи підійшли ми дійсно до Невідомої країни, чи стоїмо на підступах до Загубленого світу, про який не перестає повторювати наш керівник? З моїх записок ви знаєте стільки ж, скільки і я. Такі випадки більше не повторювалися, ніяких інших важливих подій того дня з нами не сталося.

Отже, мої дорогі читачі, — якщо тільки ви коли-небудь будете в мене, — ми піднялися разом з вами широкою рікою, проникли крізь очерет у зелений тунель, пройшли укосом серед пальм, здолали зарості бамбука, спустилися в рівнину, порослу деревоподібною папороттю, і тепер мета нашої подорожі лежить просто перед нами.

Переваливши через другу гряду пагорбів, ми побачили вузьку долину, що густо заросла пальмами, а за нею — довгу лінію червоних скель, які запам’яталася мені з малюнку у альбомі. Зараз я пишу, але варто мені відірватися від листа, і вона постає в мене перед очима — її тотожність з малюнком безсумнівна. Найкоротша відстань між нею і нашою стоянкою не перевищує семи миль, а потім вона згинається і йде в неозору далечінь.

Челленджер, як півень, з бойовим виглядом походжає табором; Саммерлі зберігає мовчання, але налаштований, як і раніше, скептично. Ще один день, і багато з наших сумнівів розв’яжуться. Поки ж я відправляю цього листа із Хосе, що поранив собі руку в бамбукових заростях і вимагає, щоб його відпустили. Сподіваюся, що лист все-таки потрапить за призначенням. З першою ж нагодою напишу ще. До листа додаю приблизний план нашої подорожі маючи надію, що він допоможе вам усвідомити все тут викладене.

Глава IX

Хто міг передбачити це?

Нас спіткало страшне нещастя. Хто міг передбачити це? Тепер я не бачу кінця нашим лихам. Можливо, нам призначено залишитися на все життя в цьому загадковому, неприступному місці. Я настільки вражений тим, що сталося, що дотепер не можу гарненько розібратися в сьогоденні, не можу і зазирнути наперед, у майбутнє. Перше здається моєму збентеженому мозкові