Читати книгу - "Срібний трон"

а вона геть про них забула! Її охоплює смертельний жах. А Аслан, широко роззявивши пащу, бережно бере її в зуби (так обережно, що їй зовсім не боляче й вона відчуває на собі лише його дихання) і несе до вікна, і змушує подивитися назовні. За вікном яскраво світить місяць, і через усе небо, від краю до краю, а може, й через увесь Всесвіт горять величезними літерами два слова: ПІД ЗЕМЛЕЮ. Потім усе блякне та немов розчиняється, і, прокинувшись дуже пізно наступного ранку, вона навіть не згадала, що їй снився такий дивний сон.

Вона вже прокинулася, встигла вмитися та одягтися і, сидячи перед каміном, закінчувала снідати, коли нянька прочинила двері й промовила:

– Ось, моя лялечко, лише подивися-но, хто прийшов погратися із моєю красунею!

До кімнати увійшли Юстас із Трясогузом.

– Гей! Доброго ранку! – привіталася Джил. – Хіба це не смішно – я проспала годин із п’ятнадцять! І почуваюся набагато краще! А ви як?

– Я теж, – кивнув Бяклі, – а от Трясогуз скаржиться, що в нього болить голова. Овва! Подивися лише – у тебе коло вікна є місце для сидіння. Якщо на нього забратися, можна подивитися, що коїться надворі…

Не зволікаючи, усі так і зробили. А Джил, щойно кинувши погляд за вікно, вигукнула: «Який жах!»

За вікном яскраво світило сонце, і від снігу, окрім кількох білих острівців, не лишилося ані сліду – усе позмивало нічним дощем. Унизу під ними чітко, мов на типографічний карті, простягався той самий пагорб із пласкою верхівкою, яким вони так важко блукали напередодні: звідси, зверху, з вікна палацу, його неможливо було сплутати ані з чим – перед ними лежали руїни стародавнього міста велетнів. Як Джил могла тепер бачити, воно було пласким, бо бруківка здебільшого збереглася, хоча подекуди й зяяли ями. Те, що подорожні помилково прийняли за насипи, перетинаючи пагорб уздовж і впоперек, насправді було залишками стін колись величезних палаців та інших будівель. В одному місці збереглася майже неушкодженою ціла ділянка стіни майже три сотні ліктів заввишки – саме її вони вчора прийняли за скелю. «Фабричні димарі» виявилися гігантськими колонами, точніше, їхніми опорами. Чималі уламки валялися навкруги, немов звалені кам’яні дерева. Кам’яні уступи, які забрали в них стільки сил, коли їм довелося спускатися північним схилом пагорба, і – у тому не доводилося сумніватися – такі ж уступи на південному боці були насправді руїнами велетенських сходів. І на довершення картини через усю бруківку в центрі пагорба тяглися букви, що складалися у два слова: ПІД ЗЕМЛЕЮ…

Троє мандрівників збентежено подивилися одне на одного, і Бяклі, коротенько присвиснувши, озвучив те, що було в усіх на думці: «Ех, і як ми так, прогледіли! Другий та третій знаки проґавили!» А Джил одразу ж пригадався її сон.

– Це все моя провина, – у розпачі промовила вона. – Я… я припинила повторювати знаки кожну ніч. Якби я думала про них більше, то одразу ж здогадалася б, що це – те саме місто, і ніякий сніг би мені не завадив!

– Моя провина ще важча, – похитав головою простоквак. – Я побачив… і майже здогадався. Мені чомусь здалося, що те місце неабияк нагадувало зруйноване місто.

– Ти єдиний, кому нема в чому себе звинувачувати, – заперечив Бяклі. – Ти ж намагався вмовити нас зупинитися.

– Виходить, погано намагався, – похмуро зауважив простоквак. – Мені завжди не вистачає наполегливості. Я ж міг просто схопити вас за руки та втримати. Міг – а не зробив…

– Правда в тому, – неголосно почав Бяклі, – що ми настільки захопилися спробами знайти палац, що нас ніщо більше не турбувало. Принаймні мене так точно. Із тієї миті, як ми зустріли на мосту пані з мовчазним лицарем, ми тільки про палац і думаємо і майже зовсім забули про принца Риліана.

– Не здивуюся, якщо саме цього вона й домагалася, – насупився Трясогуз.

– Я ось чого ніяк не збагну, – звернулася Джил до супутників, – як ми могли не побачити напис? Може, він з’явився лише минулої ночі? Чи міг він – я маю на увазі Аслана – зробити цей напис вночі? Мені бачився такий дивний сон… – І вона переповіла про все, що їй наснилося.

– О-о-о, який же я бовдур! – у розпачі вигукнув Бяклі. – Ми його бачили, бачили! Ми ж заблукали в тому написі! Зісковзнули в літеру «Е» слідом за Джил, що туди провалилася. Ось дивись: ти впала он там, де нижня рисочка веде на північ; ми пішли нею в тому напрямі, повернули праворуч, дійшли до перехрестя, звідки відходив ще один поворот правіше – то середня рисочка, але вирішили йти прямо, бачиш? Потім знов звернули, цього разу праворуч, і йшли, йшли, доки не вперлися в стіну, після чого повернули назад. Оце так дурні! – він із люттю вдарив по сидінню ногою і продовжував: – Ні, Поул! Я знаю, що в тебе було на думці, бо я й сам думав так само: ти думала, що гарно було б, якби Аслан залишив знаки на руїнах уже після того, як ми пройшли повз них. Якби то було так – провина була б його, а не наша. Зручно вийшло б, чи не так? Ач, ні! Винуваті ми самі! Він лишив нам чотири знаки, трьома з яких ми вже знехтували!

– Ти маєш на увазі, я знехтувала, – покірно додала Джил. – Твоя правда. Я все псую від самого початку, з тієї миті, як ти привів мене сюди. Та все ж, як би мені не було гірко і прикро, треба думати, що ж робити далі. Що він хотів цим сказати? Що означає: «під землею»? У цьому ж нема ніякого сенсу!

– А як на мене, то є, – заперечив Трясогуз. – Це означає, що ми повинні шукати принца під зруйнованим містом.

– Але як? – не второпала Джил.

– У тому й заковика, – задумливо промовив простоквак, потираючи свої великі жаб’ячі долоні. – І як нам те зробити? Звичайно, якщо б ми зосередилися подумки на завданні, коли брели зруйнованим містом, що-небудь, але придумалось би – знайшлися б якісь дверцята або печерка, або який-небудь хід, чи випадковий перехожий підказав би нівроку, що нам робити, а може, і сам Аслан – хтозна, чом би й ні зрештою… Вказівки Аслана жодного разу нікого не підводили. Але ось як прослідувати ними тепер – ото вже слушне питання.

– Гадаю, нам треба просто повернутися назад, – запропонувала Джил.

– Просто, чи не так? – скептично перепитав Трясогуз. – Можемо для початку спробувати відчинити он ті двері, щоб подивитися,