Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

у чудовому весняному ранку, але Медрі оточувала така дзвінка тиша, немов він дійсно потрапив на острів, спустошений епідемією якоїсь страшної хвороби або ж кимось намертво зачарованим. Тим часом місто зовсім не здавався мертвим: від стіни будинку до старого сливового дерева була протягнута мотузка, на якій сушилася білизна, ляскаючи на вітрі; з-за рогу саду вийшов кіт, і не який-небудь бездомний, а чистенький, доглянутий, ситий, з білими лапками і пишними вусами — прямо-таки процвітаючий кіт! І нарешті, спустившись по вузенькій вимощеній бруківкою вуличці, Медрі почув голоси.

Він зупинився, прислухався, але більше не почув ані звуку.

Він рушив далі і через деякий час вийшов на невелику ринкову площу. Там були люди, хоча і не дуже багато. І дивно, вони нічого не купували і не продавали! І не було там ні прилавків, ні сараїв, де зберігався б товар. І Медрі здогадався, що ці люди чекають його.

Ще з тих пір, як він у вигляді крячка опустився на вершину зеленого пагорба і побачив звідти це місто, а в траві яскраві спалахи квітів, на серці у нього було дивно легко. Він чогось чекав, сповнений великого подиву, але зовсім без страху. А тому стояв спокійно і дивився на цих людей, які зібралися, щоб зустріти його.

Троє з них вийшли вперед: старий чоловік, великий, широкогрудий, з яскраво-білою сивою головою, і дві жінки. Чарівник завжди впізнає чарівника, і Медрі зрозумів, що ці жінки наділені магічною силою.

Він підняв руку, стиснуту в кулак, а потім, повернувши її долонею вгору, розкрив, ніби щось їм пропонуючи.

— Ага! — сказала та з жінок, що була вищою, і засміялася. Але на жест Медрі таким же жестом не відповіла.

— Скажи нам, хто ти? — запитав сивочолий старий — ввічливо, але прямо, без жодних преамбул. — Розкажи, як ти потрапив сюди.

— Я народився в Хавнорі і отримав професію корабела, а потім ще вивчився трохи і став чаклуном. Я плив на кораблі, що прямував з острова Гіт в порт О. І тільки я один уцілів під час руйнування корабля минулої ночі, коли на нас налетіла кимось наслана чарівна буря. — Він замовк, згадавши швидко затонулий корабель і рабів, прикутих ланцюгами до лав, і страшну развернуту безодню, яка в одну мить поглинула і судно, і всіх, хто був на борту. Медрі судорожно зітхнув, немов тільки що насилу випірнув з води.

— А як ти потрапив сюди?

— Я перетворився на… птаха. На крячка. Адже це острів Рок, так?

— То ти, значить, змінив свій вигляд?

Медрі кивнув.

— Кому ти служиш? — спитала та з жінок, що була поменше ростом і молодшою. Вона до сих пір мовчала. У неї було розумне суворе обличчя і чорні брови врозліт.

— Нікому. У мене немає господаря.

— А навіщо ти плив в порт О?

— На острові Хавнор кілька років тому я потрапив в рабство. Ті люди, що звільнили мене, розповідали про якийсь острів, де немає правителів, де пам'ятають і шанують закони, встановлені Серріадхом, де розвиваються і удосконалюються різні майстерності і мистецтва. Я весь час шукав цей острів, останні сім років…

— Хто розповів тобі про нього?

— Жінки Руки.

— Будь-яка людина може стиснути пальці в кулак, а потім розкрити їх долонею вгору, — заявила висока жінка, втім, абсолютно без ворожості. — Але не кожен може прилетіти на Рок по повітрю! Або підійти до його берега на вітрильному судні. Сюди взагалі нелегко дістатися. То все-таки, що привело тебе сюди?

Медрі відповів не відразу.

— Випадок, — сказав він нарешті. — Просто вдалий випадок, який співпав з моїм давнім бажанням. Але не чаклунство. І не знання. Я і зараз зовсім не впевнений, що прийшов в те місце, яке так довго шукав. Хоча мені хотілося б, щоб ви виявилися саме тими людьми, про яких мені говорили, але і в цьому я не зовсім впевнений. Я думаю, що ті дерева, які я бачив з вершини пагорба, зберігають якусь велику таємницю, але не знаю, чи це так. Я з упевненістю можу сказати тільки одне: з тих пір, як я ступив на той зелений пагорб, я став таким, як в дитинстві, коли вперше почув «Подвиг Енлада». І це було так дивно і так чудово, що я абсолютно голову втратив.

Сивочолий старий подивився на обох жінок. До них підійшли і інші люди, і всі вони почали тихо про щось перемовлятися.

— Ну а якщо ти залишишся тут, то що ти хотів би робити? — запитала його жінка з чорними бровами врозліт.

— Я вмію будувати різні кораблі, ремонтувати їх, керувати ними. А ще я добре вмію знаходити різні речі — як на землі, так і під землею. Я вмію керувати погодою, якщо у вас є така потреба. І я готовий вчитися магічним мистецтвам у будь-якого, хто погодиться мене вчити.

— А чому ти хочеш навчитися? — тихо і ласкаво запитала його та жінка, що була вищою.

І Медрі відчув, що від відповіді на це питання залежить все його подальше життя, присвячене служінню добру чи злу. А тому відповів він не відразу. Він уже почав було говорити, але передумав, ще трохи помовчав і, нарешті, неквапливо почав:

— Річ у тім, я не зумів врятувати одну людину… одну жінку… ту єдину, що з останніх сил врятувала мене. І всі мої тодішні знання виявилися непридатні. Недостатні. Напевно, я занадто мало знаю про те, як бути вільним. Якщо ж вам це знання дано, то, благаю, навчіть цьому і мене!

— Свобода! — з гіркотою вигукнула жінка, і її ласкавий голос на цей раз пролунав, як удар батога. Потім вона подивилася на своїх супутників і змусила себе злегка посміхнутися. Знову повернувшись до Медрі, вона сказала: — Усі ми тут полонені, вкинуті у тюремні стіни, а тому свобода — найголовніша наша проблема. Ти якимось чином пройшов крізь стіни нашої в'язниці. Ти говориш, що шукав свободу… Але потрапив у в'язницю, і тобі слід знати, що покинути Рок тобі буде, можливо, куди важче, ніж потрапити сюди. Це справжня в'язниця всередині ще більшої в'язниці, і деякі стіни ми, на жаль, побудували самі. — Вона озирнулася на інших. — Що скажете? — запитала вона їх.

Багато говорити вони не стали: схоже, вони вміли радитися один з одним без слів. Нарешті та жінка, що була нижче ростом, глянула на Медрі своїми вогненними очима з-під чорних брів і сказала:

— Добре.