Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

Коли батька повезли штурмовики, Ютта спочатку жила в тітки в Берліні. А потім перейшла на нелегальне становище. Але невдовзі її вистежили й посадили в концтабір. Звідси пощастило втекти. Друзі дістали їй нові документи. Фашисти тільки починали запроваджувати картотеки на громадян рейху, тож, скориставшись з безладдя першого року «нового порядку», пощастило справжнє діло активної функціонерки молодіжної комуністичної організації Ютти Раус замінити не менш справжнім ділом активістки нацистської партії Ютти Хайдте.

В Аугсбургу вона закінчила школу радистів першого, вищого класу й стала працювати на метеорологічній станції в Альпах. Але це заняття скоро надокучило їй. В одну з відпусток друзі звели її з чоловіком, який назвався Перро. Він улаштував Ютту в рекламне бюро. Тут вона позувала, знімалася з військовими, допомагала хазяїнові у фотолабораторії.

Часто до бюро заходила Еріка Зандлер. Вона любила клацати, а проявляти, закріплювати, друкувати — терпіння бракувало. Та й рук фрейлен Зандлер шкодувала. Спочатку Ютта приходила до неї допомагати друкувати фотографії, а потім Еріка вмовила батька взяти Ютту в дім секретаркою, скорше покоївкою. На неї лягли всі турботи по дому. Ютта не заперечувала. Кухарка була б зайва. Інколи професор просив її подрукувати на машинці, інколи диктував.

— Місце в тебе поки що надійне, — сказав Еріх. — 1 ти добре тримаєшся, Ютто. Але коли все складається надто вдало, чекай удару. Ти сидиш дуже близько від пекла, щоб тобою не зацікавилися чорти. Оце й погано. Припустімо, Зейц рано чи пізно захоче упевнитися в твоєму минулому. Ти хоч свою біографію добре знаєш?

— Я не дівчинка, — образилась Ютта.

— Постривай. Не червоній. А тітка Марта? Дядько Клаус? Хто вони?

— Тітка Марта справді живе в Берліні. Тільки я не пишу їй. А дядько Клаус справді помер минулого літа.

— З тіткою треба побачитися якомога скоріше й почати справжнє листування, ясно?

— Так.

— З тобою я зустрічатимуся тепер у Зандлера. Тут треба бачитися якомога рідше. Постараюся зробити так, щоб мої візити мали природний вигляд. Будинок Зандлера нам потрібен ще й тому, що сам професор поза всякими підозрами. Переперевірений тричі по три рази. Та й взагалі весь як на долоні. Рацію в Зандлера шукати не будуть.

— Рацію?

— Так, Ютто, тепер нам потрібна рація. Без неї ми нічого не варті. Навіть ту інформацію, котру маємо, не можемо передати. Рація в мене є, але в Аугсбургу. Як її привезти сюди?

— Привезти нескладно…

— Як?

— Я умовлю Еріку поїхати розважитися, її машину перевіряти ніхто не стане.

— Це ідея. Але коли?

— Хоч сьогодні ввечері, — засміялась Ютта. — Еріка обожнює розваги.

… Але рація, яку привезли з Аугсбурга, не працювала. Надто чутливий і ніжний був її механізм, аби витримати безупинні мандри з місця на місце, перебування у вологих підвалах, у землі, в привокзальних камерах схову. Деякі лампи вийшли з ладу, й дістати їх у Німеччині було неможливо.

Багато днів і ночей прочаклувала Ютта з Еріхом над рацією, намагаючись повернути їй життя, але даремно.

— Це дорівнює дезертирству! — обурювався Еріх. — Ми вибуваємо з боротьби в ту мить, коли нас особливо потребують товариші! Потребує Март, якому я зобов'язаний надавати допомогу в першу чергу!

— Але що робити, як рації цієї системи такі ненадійні, — намагалася заспокоїти його Ютта.

— Все одно нам нема виправдань! Товариші ризикують життям, але працюють! На, читай! — Еріх вихопив з-під купки пачок з фотопапером листівку.

«22 червня Гітлер своїм підлим і підступним нападом на Радянський Союз здійснив щодо німецького народу найтяжчий злочин, який призведе Німеччину до найбільшої катастрофи… — почала читати Ютта й мимоволі опустила очі на підпис: «Комуністична партія Німеччини». — Єдиний порятунок для німецького народу — це покласти край війні. Але для того, щоб покінчити з війною, треба скинути Гітлера. Поки Гітлер та його банда будуть при владі, війна не припиниться. І горе нашому народові, якщо він до кінця зв'яже свою долю з Гітлером, якщо ми, німці, самі не дамо ладу в своїй країні, а полишимо іншим народам очищати Європу від фашистської чуми».

Ютта повільно опустила листівку на коліна й задумалась. Еріх стояв, відвернувшись до вікна. Ютта звернула увагу, що по-старечому біла голова Еріха погано гармонувала з його міцною, засмаглою шиєю. «Хто ти такий, мій названий брате? — подумала вона. — Мабуть, немало пережив ти, коли завчасно посивів…»

Раптом Еріх повернувся до дівчини:

— Скажи, чи ти знаєш людей, на яких можна покластися?

Ютта похитала головою, задумалась, перебираючи в пам'яті обличчя знайомих. Згадала одного добродушного механіка з аеродрому. Він якось допомагав їй нести білизну з пральні, багато розповідав про себе, про дітей, тужив, що сини на фронті. Ось коли б він допоміг! Адже він працює на аеродромі, а роздобути рацію можна тільки там. Але вона майже не знає цієї людини.

— Мені здається, рацію можна добути на аеродромі Зандлера, — не зовсім впевнено промовила Ютта.

— Хто допоможе? Чи не Зейц? — усміхнувся Еріх і додав серйозно — Якщо в тебе є план, скажи про нього. Тільки нічого не організовуй сама. Такий наказ Перро.

— Поки-що в мене нема ніякого плану, — відповіла Ютта. — Але я подумала про одну людину, яка там працює. Це Карл Гехорсман, механік на аеродромі Зандлера. Втім, це небезпечно, хто знає, що в нього на думці. От би ти з ним познайомився, він частенько заходить до пивної «Феліна».

— Добре, я придивлюсь до нього, — подумавши, скапав Еріх. — Рація нам до зарізу потрібна. Март об'явився й передав листа, а ми німі як риба…

Еріх не знав Марта. Перро лише сказав, що той об'явиться, коли в цьому виникне необхідність. Для зв'язку з Мартом Еріх підшукав надійну «поштову скриньку», і вона вже запрацювала.

3

В барі відгонило тушкованою капустою, кислим пивом, тютюновим димом і дешевими парфумами. Верещала радіола. Танцювали солдати з батальйону обслуговування й охорони. Їхні подружки в куцих спідницях кльош енергійно працювали ліктями.

Карл Гехорсман попивав пиво.

— Чому ці хлопці залишилися в тилу, а мої відразу потрапили на Східний фронт? — несподівано запитав він Еріха.

— Ці теж там будуть, — відповів Еріх. — Гітлерові треба багато солдатів.

— Ти думаєш, із Росією надовго?

Еріх знизав плечима:

— Росія — це не Європа. Надто великий шматок.

— Що правда, то правда… На кожного німця двоє росіян… Я працював там у двадцять