Читати книгу - "Останній з могікан"

Довгий Карабін! — переходило з уст в уста, поки чи не вся зграя зібралася біля здобичі, що мала посвідчувати смерть її небезпечного власника. Після галасливих перемовин, часом заглушуваних спалахами диких радощів, індіяни знов поділилися, раз у раз вигукуючи ім'я свого ворога. Наскільки Гейворд зрозумів їхню балачку, вони сподівалися знайти розвідникове тіло десь у западині острова.

— Тепер, — прошепотів він сестрам, що тремтіли від збудження, — тепер надійшла вирішальна хвилина! Якщо наша схованка не потрапить їм на очі, ми будемо врятовані! В усякому разі з їхніх слів ясно, що наші друзі вільні і що за яких дві години ми можемо чекати на допомогу від Веба.

Настало кілька хвилин моторошної тиші, коли, як це Гейворд добре знав, індіяни провадили далі свої пошуки, ще пильніше й докладніше. Не раз він чув їхню ходу, як вони ступали по гіллю сасафрасу, від чого сухе листя шелестіло, а галузки потріскували.

Нарешті стос сасафрасу осів трохи, крайчик укривала обвис, і слабкий промінчик світла процідився в печеру. Пойнята страхом, Кора обняла Еліс, і Данкен скочив на рівні ноги. В цю мить почувся вигук, наче з нутра скелі, сповіщаючи, що індіяни таки дісталися до суміжної печери. Ще за хвилину з числа й виразності голосів у печері й побіля неї ясно стало, що тут зібрався весь загін.

Внутрішній перехід поміж двома печерами був дуже короткий, і Данкен розумів, що втеча неможлива. Він став попереду Девіда та сестер, аби перебрати на себе все шаленство першого удару. В розпачі він підступив ближче до вбогої заслони, що відділяла його лише на кілька кроків од безжальних переслідників, і, приклавшись лицем до шпарини, з байдужістю приреченого почав придивлятись до рухів індіян.

На відстані руки від нього стояв бронзовошкірий велетень індіянин, що глибоким і владним голосом давав накази своїм товаришам. Далі за ним, з протилежного краю печери, Гейворд міг бачити цілий гурт дикунів, що перекидали й перетрушували небагаті розвідникові пожитки. Кров із Девідової рани забарвила листя сасафрасу, яке о цій порі, що індіяни гаразд знали, ще не червониться. На цей певний знак свого успіху вони зняли таке виття, наче собача зграя, що віднайшла загублений слід. Після цього переможного гвалту вони розтягли запахуще зелене ложе і розкидали гілляки одну по одній у проході між двома печерами, немов підозрюючи, чи не криється там тіло людини, яку вони віддавна ненавиділи і якої боялися.

Один вояк, дикий і жорстокий лицем, підійшов до ватага з оберемком галузок і, збуджено показуючи на густо-червоні плями на листі, висловив свою радість індіянськими вигуками, що про їх значення Гейворд здогадався тільки з часто повторюваних французьких слів «Довгий Карабін». Продемонструвавши це свідчення їхнього тріумфу, він кинув оберемок на ту заслону, що Данкен уклав перед входом до другої печери, і затулив майорові шпарину. За його прикладом пішли інші індіяни, що, витягаючи галуззя з розвідникової печери, скидали все це на одну купу в проході, мимохіть сприяючи безпеці тих, кого вони шукали. Сама слабкість оборони виявилась її міцністю. Нікому й на думку не спадало розворушити гору віття, що, як індіянам видавалося в метушливій гарячці, вони самі й накидали.

Укривала прогиналися під натиском ззовні, а гілля власною своєю вагою щільніш улягалося в проході, утворюючи суцільнішу заслону. Коли Гейворд побачив це, віддих його став вільніший. Легкою ходою, з іще легшим серцем, повернувся він на середину печери, на своє попереднє місце, маючи звідти змогу стежити за отвором над річкою. Тим часом індіяни, немов на команду, подалися всі гуртом із печери. Чути було, як вони підіймалися вгору схилом до того каміння, де висіли на острів. Судячи з жалобних криків звідти, вони, очевидно, знов зібралися біля тіл своїх загиблих товаришів.

Данкен аж тепер тільки наважився глянути на псалміста та двох сестер, бо раніш, у найкритичніші моменти, він боявся, щоб знепокоєність його обличчя не вразила зайве людей, які й так насилу стримували тривогу.

— Вони пішли, Коро! — прошепотів він. — Еліс, вони повертаються туди, звідки прийшли. Дякувати богу одному, бо лише він порятував нас із рук немилосердного ворога!

— А я й принесу свою хвалу богові! — з гарячковим запалом вигукнула молодша сестра, вихоплюючись з обіймів Кори й уклякаючи на голому камені. — Господові богу, що не дав сліз пролити сивому батькові, що врятував життя найдорожчих мені істот…

І Гейворд, і стриманіша од сестри Кора дивились на цей вияв щирого чуття з глибоким порозумінням. Данкен потайки думав, що ніколи ще благочестя не мало такого прегарного втілення, як оце зараз, в юній постаті Еліс. Її очі сяяли побожним блиском, зваба вроди знов заграла на обличчі, так наче зовнішність дівчини відбивала всю ту вдячливість, що була у неї в душі. Але коли її губи заворушились, слова з них ураз немов звіяло якимось холодним подмухом. На лиці замість теплої барви виступила смертельна блідість, ніжні й зволожені очі примружилися і наче застигли з жаху, а руки, благально піднесені вгору, опустилися долі. Тремтячі її пальці показували вперед. Гейворд блискавично глянув у тому напрямку й побачив, як з-поза прискалка, що утворював поріг при отворі до печери, виглядало злостиво люте обличчя Хитрого Лиса.

Хоч і як був Гейворд вражений, самовладання він не втратив. З порожнього виразу на обличчі індіянина він здогадався, що його очі, призвиклі до відкритого простору, ще не проглянули сутінків печери. Він навіть подумав відступити за поворот стіни, що укрив би їх усіх, але нараз лице індіянинові зблиснуло, і Гейворд зрозумів, що запізно, — Лис їх уже помітив.

Цей вираз дикої радості й тріумфу був неймовірно огидливий. Забувши про все, піддавшись лише імпульсові розгаряченої крові, Данкен прицілився з пістолета й вистрілив. Відголос пострілу прогримів у печері, наче вибух вулкана, а коли дим розвіявся, на виступі скелі, де ото стояв зрадницький провідник, вже нікого не було. Підбігши до отвору, Гейворд встиг ще завважити його темну постать, що скрадалася круг низького й вузького прискалка, а незабаром і зовсім зникла з очей.

Страховита тиша запала серед індіян, коли вони почули вибух із надр скелі. Але як Лис ізняв свій протяглий крик, добре гуронам зрозумілий, кожен, хто його почув, несамовитим голосом заволав у відповідь. Галас тепер знову покотився з кінця в кінець острова, і Гейворд не встиг ще прийти до тями, як вутлу загорожу з гілля рознесли на всі боки, а в печеру з обох входів вступили індіяни. Дан-кена та його супутників виволокли із сховку на ясний день, де вони опинилися в