Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

Зі смутком згадував Писар Антон тепле літо, запах розквітлої липи, гудіння бджіл, ночі, коли він спав просто неба й дивився на зорі. Але коли подумати, зима ― це затишок, приємне відчуття, що все зроблено, що ти захищений від негоди. І можна відпочити разом із землею.

Усе влаштоване мудро. І те, що осінь переходить у зиму, і те, що Лікар пішов, і те, що часом неврожай чи хвороба, і те, що Притулок час від часу занепадає і безлюдніє, бо йому теж треба відпочити. І навіть те, що він, Антон, не завжди буде Писарем Східних Воріт, а його сила переллється в щось інше…

Лагідно світився вогник свічки, потріскувала остання купка дров у печі, й Антон засинав із мирною дитячою усмішкою на устах. Він мав усе, що було йому потрібне: знання, їжу, тепло. А те, чого не мав, було непотрібне. Звідки Антон міг знати, що такого життя прагнули всі філософи того світу, але їхні думки зазвичай розходилися зі способом життя. Та й внутрішньої свободи досягали лише одержимі, дехто з них знаходив дорогу до Притулку, як-от Лі. Антон ніколи не наважився спитати, де книга, в якій записано життя самого Лі. Надто вже був він несміливий, тактовний, як і личить Писареві Східних Воріт, який проводить прибульців у інший світ. І не бере за це плати, як роблять усі перевізники, у тому числі й Харон. Який би то був тягар, якби Писареві платили розповідями про своє життя. А тут не треба було ні відвертості, ні щирості, ні виправдовувань, ні докорів сумління. Вони тут нічого не вартували. Притулок ― це місце, де тобі дають спокій, не випитуючи, хто ти і які твої наміри. Якщо ти знайшов Притулок, значить, ви потрібні одне одному. Той, хто виходив Західними Воротами, безпомильно вгадував тих, хто повинен був увійти через Східні Ворота, хоча між цими людьми існувала суттєва різниця.

Десь серед книжок Лі існує й така, де написано, що могло трапитися з тими, хто не знайшов Притулку. Поки Лі запускає паперових драконів, ми можемо самі пошукати цю книжку. Вона може виявитися першою, сорок дев’ятою чи тисячною. Окремо, чи в зшитку з іншими. Лі посміявся б з нас: потрібна книжка знаходиться легко. Він простягнув би руку і взяв її просто з повітря, як брав яблуко чи паперову кульку. Треба бути таким, як Лі: вміти брати з порожнечі все, що тобі потрібне. Кожен з нас повинен виловити з порожнечі власну долю і спитати її; що було б, якби я не прийшов до Притулку?

Почнемо з того, хто щойно вирушив у мандри: Лікаря Якова. Його переслідував Диявол, якому він на п’яну голову продав власну душу. З юридичного погляду ця угода не дійсна. Але коли йдеться про Диявола, то він не зупиниться ні перед чим. Та й хіба затьмарена свідомість ― не та сама свідомість, тільки затьмарена? Рано чи пізно, знесилений втечею, виснажений людським нерозумінням. Лікар би помер. Він отримав усе, що бажав: свободу від людей і грошей. Йому не уникнути розплати. Дехто віддає душу Дияволу за дрібниці: скарб у тріснутому череп’яному горщику, посаду чи за силу володарювати над людьми. Ця плата не змінює його убогої душі, тому з нею легше розлучитися. Але у випадку нашого Лікаря вартість душі зростає. Власне, у самому акті смерті нічого поганого немає. Душа розлучається з тілом; спершу їй незручно, незатишно, але з часом це минає. Але коли Диявол забирає душу в рабство, чинить над нею всілякі насильства, не пускаючи до світла, ― це жахливо.

От що сталося б з Лікарем, якби він не знайшов шляху до Притулку: смерть і довічна неволя. І мусить минути багато часу, перш ніж оновиться кров, зітреться пам’ять про пережиті нещастя.

Це ― не шлях каяття. Нікому не потрібні наші сльози, а нам не потрібне прощення. Тому й молитви у Притулку зайві, бо ти сам ― ніби молитва, переповнений довірою до себе і до всіх світів.

За давніх часів у Притулку був монастир, і це, мабуть, мало сенс, бо монастир, коли він достатньо захищений зовні й зсередини, є прообразом Притулку. Він захищає людину від інших людей. Однак, відмовитися від себе, померти за життя, замурувавшись у стінах, покластися на милість Невидимого, Грізного і Милосердного ― не кожен на це здатний. Як можна відмовитися від себе, не знаючи, від чого ти відмовляєшся, ― тобто, не пізнавши себе? Не може пуп’янок троянди переродитися в жолудь.

Отак Притулок прилаштовувався до потреб людей, а не вони до нього. Занепадав, відроджувався… Ніхто не знає його меж, тільки ті птахи, які літають дуже високо. Люди в Притулку різні: а між ними і нерішучі, і вперті, квапливі і нетерплячі, яким для того, щоб пізнати себе, треба пізнати увесь Притулок, виміряти поглядом і ногами, аби вгамувати вічний неспокій. Тому кожен прокладає у Притулку власну стежку, створюючи карту, яка теж існує в Бібліотеці, як і історії про те, що могло трапитися, але не трапилось. Отож, карта Притулку складається з таких стежок. Вони свідчать про вдачу мешканців, але не більше. Наприклад, Антонова стежка поки що коротка і проходить рівною, обжитою і доглянутою землею, а от у Лі вона часом провисає у повітрі, незрима для ока. Так птахи бачать стежки у небі, прокладені іншими птахами. Стежка Джона Сміта цурається людей: її вабить гора, чагарники, місця, де зрідка зустрічаєшся з людьми. Такі стежки бувають у тих, хто змушений змалку платити за кожну хвилину свого життя.

Притулок ― величезний, і в ньому багато стежок. Було б помилкою вважати, що війни, голод, стихійні лиха в тому світі сприяють його розквіту. Ба більше, це було б блюзнірством. Ніхто, зрештою, не провадив такої статистики, хіба що давно, коли Притулок був ще надто залежний від того світу. Важливо лише те, що ти приходиш сюди і обираєш собі життя, не надто легке, але доволі довге, щоб виправити всі помилки.

Хіба життя Писаря Східних Воріт легке? Чужі страждання пронизують його болем, і чи може він стати колись байдужим до них, не маючи власних страждань? Він бачить на обличчях прибульців відсвіт смерті, тінь беззахисності. Якби він сам це пережив, то, можливо, серце його наповнилося б зверхністю і він зустрічав би кожного з усмішкою вищої істоти. Тоді прибульці витратили б