Читати книгу - "Молодий місяць"

Біль розривав мене на шматочки. Я почувалася так, наче в моїх грудях зробили величезну діру, відтявши найважливіші життєві органи і залишивши рвані рани, які невимовно боліли, а кров невпинно пульсувала й цебеніла з них, не вгамовуючись із плином часу. Розумом я усвідомлювала, що мої легені цілі, та жадібно ковтала повітря, голова йшла обертом, я боролася, та все марно. Моє серце, мабуть, іще билося, але я не чула стукоту у вухах; руки оніміли від холоду. Я скрутилася калачиком, обхопивши себе руками. Я хапалася за байдужість, до якої прирекла себе, але вона тікала від мене.

І все-таки раптом я втямила, що виживу. Я була схвильована, я відчувала біль — від болючої втрати мені пекло у грудях, паралізувало руки й ноги, — але я це витримаю. Я зможу все пережити. З часом біль не став слабшим, але я стала достатньо сильною, щоб витерпіти його.

Все, що трапилося сьогодні, що б це не було — зомбі, адреналін чи галюцинації, — це пробудило мене.

Вперше за довгий час я не знала, чого очікувати вранці.

Розділ 5

Недотримані обіцянки

— Белло, може, підеш додому? — запропонував Майк, не підводячи на мене очей. Цікаво, як довго він крадькома спостерігав за мною, перш ніж я це помітила?

Того вечора в крамниці Ньютонів торгівля йшла не дуже. Зараз там було тільки два клієнти, які, судячи з їхньої розмови, були мисливцями. Останню годину Майк провів, обговорюючи з ними всі недоліки й переваги легких рюкзаків. Але вони часто відривалися від серйозного прицінювання й починали вихвалятися один перед одним, розповідаючи казки про свої мисливські звитяги. Вони знову відхилилися від мети свого візиту, тож у Майка з’явився шанс утекти.

— Я можу й залишитися, — сказала я. Через те, що мені так і не вдалося повернути собі байдужий стан заціпеніння, сьогодні все здавалося мені надто дивним і гучним, так наче я витягнула з вух вату. Я намагалася не звертати уваги на регіт відвідувачів, але мені це не вдавалося.

— Я ж кажу тобі, — мовив жилавий мужчина з рудою борідкою, яка зовсім не личила до його темно-каштанового волосся, — що бачив гризлі недалеко від Єллоустоуна, та вони не були й наполовину такими страшними, як ця тварюка.

Його волосся було скуйовджене, одяг мав такий вигляд, наче його не міняли уже кілька днів. Щойно з гір.

— Дурниці. Чорні ведмеді не бувають такі великі. Може, гризлі, яких ти бачив, були ще малятами.

Другий чоловік був високий і стрункий, обличчя він мав смагляве й обвітрене.

— Серйозно, Белло, тільки-но ці двоє заберуться, я одразу ж зачиню крамницю, — пробурмотів Майк.

— Якщо ти хочеш, щоб я пішла… — я знизала плечима.

— …на цілих чотири фути[3] вищий за тебе, — наполягав бородань, поки я збирала речі. — Завбільшки з будинок і чорний як смола. Я збираюся розказати про нього місцевій поліції. Треба попередити людей — май на увазі, це не було високо в горах — це було лише за кілька миль від траси.

Смаглявий засміявся й закотив очі.

— Дозволь, я сам здогадаюся — ти ж у своєму репертуарі? Мабуть, не їв нормальної їжі й спав на землі з тиждень, правда?

— Гей, Майку, правда? — гукнув бородань, дивлячись на нас.

— Побачимося в понеділок, — пробурмотіла я.

— Так, сер, — відповів Майк, розвертаючись.

— Скажи, тут днями не попереджали про чорних ведмедів?

— Ні, сер. Але завжди краще триматися подалі та правильно зберігати їжу. До речі, ви вже бачили нові «антиведмежі» каністри? Вони важать усього два фунти…

Двері легенько ковзнули і випустили мене під дощ. Я зігнулася, накрившись курткою, й побігла до пікапа. Краплі дощу барабанили по машині незвично голосно, але скоро рев двигуна заглушив усі інші звуки.

Я не хотіла вертатися до порожнього дому Чарлі. Остання ніч була особливо болючою, а я не мала й найменшого бажання повертатися на місце своїх страждань. Хоча біль притупився так, що я змогла заснути, та він не зник. Як я й казала Джесиці після фільму, немає й найменшого сумніву в тому, що мені снитимуться кошмари.

Тепер мені постійно снилися кошмари, щоночі. Вірніше, не кошмари, а один і той самий кошмар. Я гадала, що за стільки місяців він мені набридне, що в мене виробиться імунітет. Але сон не перестає мене лякати і закінчується лише тоді, коли я з криком прокидаюся. Чарлі вже не приходить до мене, щоб переконатися: до кімнати не забрався злочинець абощо — тепер він уже звик.

Мій кошмар, мабуть, не налякає нікого іншого, крім мене. Ніхто не вискакує й не кричить: «Бу-у-у!» Немає ніяких зомбі, привидів чи психопатів. Насправді немає нічого. Просто нічого. Лише безкінечний лабіринт укритих мохом дерев, а навколо так тихо, що тиша тисне на барабанні перетинки. Темно, як похмурого дощового дня, — світла вистачає тільки на те, щоб побачити: немає на що дивитися. Я поспіхом мчу крізь темряву, не бачачи дороги; я щось шукаю, постійно шукаю, шукаю, час тягнеться повільно, і я стаю дедалі злішою, намагаюся рухатися швидше, хоча швидкість робить мене неповороткою… Тоді стається найголовніше — я відчуваю його наближення, але ніколи не можу збудитися раніше, ніж воно настає, — я не можу згадати, що я шукаю. І тоді я усвідомлюю, що немає чого шукати і воно ніколи не буде знайдене. Що тут ніколи не було нічого, крім пустоти, темного лісу, і для мене тут нічого немає… нічого, крім порожнечі…

Зазвичай в цьому місці я починала кричати.

Я не звертала уваги на те, куди їду, — просто каталася безлюдними мокрими дорогами, уникаючи шляху додому, — бо мені не було куди податися.

Якби я знову могла зануритися в стан заціпеніння, та я навіть не могла згадати, як мені вдавалося це раніше! Кошмар досі крутився в голові та змушував думати про те, що викликало би біль. Я не хотіла згадувати про ліс. Навіть тоді, коли я відганяла від себе його образ, то відчувала, як мої очі сповнюються сліз, а в грудях починає боліти так, наче торкаєшся свіжої рани. Я забрала одну руку з керма й обняла себе — щоб цей нестерпний біль не розірвав мене на шматки.

Все буде так, наче мене й не існувало, прозвучало в моїй голові, щоправда, не вистачало ідеальної чіткості моєї вчорашньої галюцинації. Це були просто слова, німі, як напис на папері. Просто слова, але