Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Далеко втекти мені не вдалося. Зашморг затягнувся і потяг назад, як на гумці, я впала й покотилася по землі. Мотузка вп’ялася в лікті, і я завертілась, як черв’як на гачку, намагаючись звільнити руки.

— Убий волосатого, — почула я голос Максиміліана. — Швидше, поки він спить!

Я звивалась на траві. Максиміліан підійшов і спрямував на мене мій же посох:

— Тихо. Якщо добре себе поводитимеш, ми не вб’ємо тебе, коли підемо за Печатку. Залишишся тут.

Його очі сміялися. Я гірко пожалкувала про те, що не навчилась в Оберона вбивати ворогів поглядом.

Було тихо. Дуже тихо і на землі, й на небі. Не чутно ні кроків, ні боротьби, ні передсмертного хрипіння. Тільки десь прокинулася й несміливо пискнула рання пташка.

— Де ви там? — начальницьким тоном крикнув Максиміліан.

З-за кущів вийшов Уйма. Крокував неквапливо, погойдуючи в руці хвилястий меч, як диригентську паличку.

Максиміліан відкинув мій посох. Скинув руки, розчепірив зігнуті пальці з довгими нігтями, між його долонь застрибали іскри. Наступної миті в руках некроманта згустилась темрява, чорний клубок зіскочив на траву і раптом виріс мало не до неба (так принаймні мені з переляку здалося). З чорноти виліпилась істота, схожа на мавпу з руками-дубцями, якими потяглася до Уйми, а далі я вже не стала дивитися.

Виплутатися з петлі! Мотузка була липкою, ніби товстелезна павутина. Мотузка здавалась живою істотою зі власною злобливою волею. Крекчучи, ричачи і постогнуючи, я таки зуміла скинути її. Мій посох лежав неподалік, а увага некроманта була прикута до поєдинку Уйми з невідомою тварюкою із димового клубка.

Людожер кружляв, ухиляючись від ударів чорного чудовиська. Його меч проходив крізь морок, не завдаючи супротивникові шкоди. А противна Максиміліанова тварюка тільки здавалася неповороткою: рука-ціпок врізалася в Уймове плече, і мій людожер відлетів, як пушинка.

Я дотягнулась до посоха, припіднялась на коліні й запустила блискавку в Максиміліана. Некромант устиг відбити мій удар, та так прицільно, що я ледве сама не зашкварилась. Тим часом клята тварюка знову дотяглася до Уйми і так його навернула, що людоїд упав і залишився лежати.

У мене не було часу підводитися з колін. Страх за Уйму і злість на Максиміліана злилися в один гарячий клубок, піднялися з живота в груди й заюшили через ліву руку — через посох — у створене чаклунством чудовисько. Тварюка завмерла із занесеним кулаком, видала дивний звук, начебто присвиснула крізь зуби, і розпалася чорними ляпками диму.

Піт заливав очі. Я відчула себе легендарним героєм, переможцем чудовиська. Мені захотілося сміятися й танцювати. Захотілося підійти до Уйми й, поблажливо всміхаючись, простягнути лежачому руку…

У цей момент тріумфу мене вхопили ззаду за горло. Я знову гепнула навколішки.

— Пусти! Гаде!

Максиміліан хіхікнув за моєю спиною. У нього були тверді, як дріт, і дуже холодні пальці. Я спробувала скинути їх — легше було б позбутися кліща. Уйма лежав, наче мертвий, широко розкинувши ноги в шкіряних штанях.

— Упустила ти своє щастя, дівчинко…

Наступної миті некромант навалився мені на плечі, я врізалася обличчям в набалдашник посоха й ледь не осліпла від болю. Пальці на горлі ослабили хватку, зате чужа рука була тепер у моїй кишені.

— Оце й усе, — наче крізь туман, я побачила восковий ключ на брудній та вузькій долоньці некроманта. — Що переказати твоїм друзям за Печаткою?

Я потяглася до посоха, але Максиміліан наступив на нього чоботом:

— От бачиш, як небезпечно грати в «чесні відповіді» з незнайомцями. Не бійся, я залишу тебе живою. Тут так цікаво навкруги, так багато дивного, ти познайомишся із принцом-деспотом і його наглядачами, з мандрівними катами, із гмуррами… Коли ти наступного разу розплющиш очі, я буду вже…

Максиміліан не договорив. Усе ще посміхаючись, він раптом упав на мене, легкий, наче кажан, і безвладний, як городнє пугало.

За спиною в нього стояв Уйма із закривавленим лицем. Я вперше почула, як людожер дихає.

* * *

— Ти все йому вибовкала?

— Ми грали в «чесні відповіді», — я відвернулася. Після того як ми боролися пліч-о-пліч, рятували один одному життя й мало не загинули, Уйма міг би поводитися більш тактовно.

На широченній долоні людожера лежав восковий відбиток — відбиток пальця Гарольда.

— Віддай, — я простягнула руку.

Уйма подивився із сумнівом.

— Це дали мені, — я звела брови. — Гарольд дав мені. Я королівський маг, ясно?

— Втратиш, — з жалем сказав Уйма. — Або віднімуть. Або розплавиться. На.

Я піймала восковий відбиток і знову поклала в кишеню. Настрій був жахливий, боліла гуля на чолі, нило забите коліно. Попереду була дорога уздовж шибениць і зустріч із принцом-деспотом, ім’ям якого матері навколишніх поселень лякають неслухняних дітей.

— Гроші, — задоволено сказав Уйма. Стоячи на колінах перед знетямленим Максиміліаном, він перебирав мішечки, підвішені до хлоп’ячого чорного пояса.

— Облиш, — сказала я гидливо. Уймі і за вухом не засвербіло — вивертав мішечки один за одним.

Максиміліан лежав, переможений і жалюгідний, під носом у нього запеклася цівка крові. Бліде обличчя здавалося паперовим, білі кисті, що визирали з-під чорних рукавів, — порцеляновими. Навіть довгі хижі нігті не здавалися тепер лиховісними — просто хлопчисько з нестриженими нігтями. Худий, тендітний пацан. А його здоровенний дядько вперіщив кулаком по потилиці…

— фу ти, — Уйма висипав із чергового мішечка пригорщу дрібних кісток. — Гидота яка.

— Що це?

— Кістки кажана, для чаклунства. Слухай, Ліно, а дружок твій, часом, не некромант?

— А що?

У людожера заворушилися волосся в ніздрях.

— Некромант?

— Звідки я знаю, — збрехала я невідомо нащо.

Уйма похитав головою:

— Гарні в тебе друзі…

— Уймо, ти розумієш, що кажеш?! Який він мені друг? Він мене ледь…

Я запнулася. Уйма розкрив наступний мішечок, той був заповнений сірими, жовтими і зеленими горошинами.

— Зернята правди!

— Що?

Захлинаючись, я розповіла Уймі все, що знала. Чим довше я розповідала, тим більше світлішало обличчя людожера.

— Жритраву, — промовив він з явним задоволенням. — Не було матросів, то акула допомогла.

У наступному мішку були дрібні зацукровані фрукти. Максиміліан тим часом зітхнув, його повіки опустилися нижче, у щілинці між білястими віями здригнулися очні яблука.

— Уймо, він прийшов до тями.

Дивно посміхаючись, людожер нахилився над Максиміліаном і двома волосатими пальцями затис йому носа. Хлопчисько від несподіванки широко розкрив рота, і Уйма вкинув туди жовте насіннячко правди — так спритно, що хлопець мимоволі його заковтнув.

— А що тобі, хлопче, зв’язати треба, щоб ти не чаклував?

Максиміліан широко розплющив очі. Минула секунда. З ненавистю дивлячись на Уйму, хлопчисько завертівся на траві, потягнувся руками до живота, скорчився, охнув, викрикнув людожерові