Читати книгу - "Гробниці Атуану"

В'язень вийшов із темниці. Манан зв'язав його руки за спиною своїм шкіряним ременем і йшов назирці, тримаючи бранця, немов пса, на короткому залізному ретязі. Чаклун поглянув на Арху. Проте вона погасила свічку і мовчки рушила в пітьму. Дівчина йшла неквапним, але твердим кроком, як завжди ходила у Лабіринті. Вона ні на мить не відривала рук від стіни — її пальці легенько ковзали по шорсткій поверхні. Скуті залізним ретязем, Манан і маг незграбно сунули за нею, раз у раз спотикаючись і зупиняючись. Вони йшли у темряві, бо Арха не хотіла, щоби чоловіки запам'ятали дорогу.

Повернути ліворуч, далі пропустити два повороти, тоді — праворуч, до Перехрестя, а там пропустити поворот праворуч. Потім довгий звивистий шлях — вузькі, немовби людська ступня, сходи вниз. Арха ще ніколи не заходила далі цих східців.

Повітря тут було застояне, затхле і відгонило якимось різким духом. У голові Архи лунав голос Тар: сходами вниз, потім одразу ж ліворуч (позаду спіткнувся бранець, і Манан утримав його на ногах, щосили шарпнувши ретязь), знову ліворуч, далі ще три повороти ліворуч, потім — перший поворот праворуч, і нарешті — тільки праворуч. Тунелі звивалися та петляли, тут не було прямих доріг!

— Далі потрібно обійти Безодню, — у пітьмі її пам'яті знову забринів голос Тар, — але прохід там дуже вузький...

Тунель снувався прямо, даруючи оманливе почуття безпеки. Арха уповільнила хід, нагнулася й одною рукою заходилася вивчати землю під ногами. Отак обмацуючи долівку, дівчина раптом відчула, як її пальці занурились у порожнечу. Ось край кам'яного виступу, а за ним — прірва. Праворуч тунель вів у Безодню, але зліва попід стіною стелився вузький карниз, на який можна було стати ногою.

— Тут прірва. Поверніться лицем до лівої стіни, притуліться до неї й обережно рушайте вперед. Не відривайте ноги від землі і тримайте ланцюг... Манане, ви вже на карнизі? Він звужується. Станьте навшпиньки... Я вже пройшла! Давай руку, чаклуне! Ось...

Тунель звивався короткими зигзагами з безліччю бічних відгалужень. Із деяких потайників, повз які вони проходили, глухо відлунювали їхні ж кроки. Та ще більше вражав ледь чутний протяг — повітря рухалося всередину Лабіринту! Мабуть, оті відгалуження закінчувались ямами, схожими на ту, яку вони минули. Хтозна, може, тут, під самим серцем Лабіринту, криється така прірва, порівняно з якою печера Підмогилля виглядала би тісною норою?

Тунелі, якими вони йшли, дедалі вужчали та нижчали, тож Арха мусила нагнутись. Цікаво, чи далеко ще їм іти?

Їхня подорож закінчилася досить несподівано: Арха, котра йшла попереду, нараз боляче вдарилася головою об замкнені двері. За мить дівчина провела рукою біля одвірка і намацала шпарину замка. Тоді знайшла на в'язці срібний ключик, яким ще ніколи не користувалася, — він був оздоблений різьбленою фігуркою дракона. Ключ легко повернувся у замку й Арха відчинила двері Скарбниці Атуанських Гробниць. Із приміщення сухо війнуло затхлим повітрям.

— Манане, тобі сюди не можна. Почекай за дверима.

— А як же в'язень?..

— Манане, якщо ти увійдеш до цієї печери, то вже не вийдеш із Лабіринту. Це закон, який стосується всіх, окрім мене. Ще жоден смертний не виходив звідси живим...

— Гаразд, повелителько, тоді я зачекаю біля входу, — озвався з мороку сумовитий голос. — Але, будь ласка, не зачиняй дверей...

Мананова турбота зворушила Арху, тому вона залишила двері прочиненими. Їй і справді було трохи моторошно, та й бранець (хай і зв'язаний) все ще викликав у неї деяку недовіру. Вона увійшла до Скарбниці й викресала вогонь. Свічка горіла неохоче, задихаючись у мертвотному повітрі. Жовтавий вогник, який після густої пітьми тунелів здавався напрочуд яскравим, освітлював сповнену рухливих тіней печеру.

У кімнаті стояло шість величезних кам'яних скринь, укритих грубим шаром сірого пилу, неначе цвіллю. І нічого більше. Шорсткі стіни, низька стеля та мертвий холод, від якого, здавалося, кров холоне у жилах. У Скарбниці не було навіть павутиння, бо й крихітні білі павучки, які часом траплялися в Лабіринті, тут не водилися. Порошинами густого пилу можна було вести лік дням, що збігли відтоді, як постали Гробниці. Час минав, складаючись у роки та століття, які, зрештою, розпалися на порох.

— Ось те, що ти шукав, чаклуне, — спокійно сказала Арха. — Ти у Скарбниці Гробниць. І вже ніколи її не покинеш.

Маг нічого їй не відповів. Його обличчя лишалося спокійним, але в очах стояло щось таке, що змусило Арху зніяковіти. То був погляд людини, яку зрадили. Погляд, сповнений гіркої самоти.

— Ти казав, що хочеш жити. Це єдине місце на Атуані, де ти будеш у безпеці. Інакше тебе уб'ють, Яструбе! Це зробить або Косіль, або я — за її наказом. Але сюди їй не добратися!..

Він і далі мовчав.

— Ти все одно не зміг би покинути підземелля! Невже це важко зрозуміти? А так ти принаймні дійшов до своєї мети... Адже скарби, за якими ти шукав, зберігаються тут.

В'язень стомлено сів на величезну скриню. Забряжчав ланцюг, який волочився за бранцем по кам'яній підлозі. Чаклун обвів очима сірі стіни Скарбниці, а тоді глипнув на Арху.

Вона відвернулася і перевела погляд на кам'яні скрині. Арха не мала навіть найменшого бажання відкривати їх. Їй було байдуже, які скарби у них тліли.

— Тут тобі не конче тягати цей ланцюг, — сказала вона, знімаючи залізний обруч і розплутуючи ремінь на руках бранця. — Мені доведеться замкнути двері, але згодом я повернуся і, можливо, тоді більше довірятиму тобі. Зрозумій: ти просто не зможеш вийти звідси, тож не варто навіть пробувати. Я — жриця Безіменних, але якщо я зраджу їх, тобто, якщо ти зрадиш мене, — вони помстяться. Тож скорися долі, не чини мені зла і не обманюй мене, коли я приходитиму сюди. Ти повинен довіритися мені.

— Я робитиму все так, як ти накажеш, — промовив бранець.

— Я носитиму тобі їжу та воду, коли зможу. Не дуже багато... Ні, води не бракуватиме, а от із їжею поки що буде сутужно. Адже я й сама недоїдаю, розумієш? Але з голоду не помреш. Можливо, що кілька днів мене не буде. Треба збити з пантелику