Читати книгу - "Медлевінґери"

Отож якщо не замикати, то навіщо й завіси змащувати? Нісс аж злякався — так лунко заскреготали ті завіси, а тоді брама, відчиняючись, зашаркотіла нижнім краєм по гравію.

Ведура вже ніде не було видно. Старі тиси дивоглядних форм височіли понад доріжкою, що, звиваючись, вела до палацу, а поміж ними цвіли форзиції та несправжня смородина. З короля був добрий, заповзятий садівник — хоча хіба він мав інший вибір? Адже королівський сад був такий великий — чи не такий самий завбільшки, як уся решта території села, і потребував догляду.

Нісс обережно причинив за собою браму і, пригинаючись, скрадався вздовж доріжки. Час від часу хлопець зупинявся за кущем і прислухався.

— Мій дорогий Ведуре! — почувся знайомий голос.

Нісс зіщулився. На моріжку, що поза тисовим живоплотом тягнувся до самого палацу, стояв навколішки король і маленькою мотикою розпушував на грядці землю.

— Величносте! — шанобливо звернувся Ведур. — Я хотів дістати дозвіл на…

— Ти ж знаєш, що тобі не треба просити жодного дозволу, — відказав король, підводячись та обтрушуючи землю з колін. — Що ти скажеш про мої конвалії? Чи ти бачив де-небудь щось подібне? Роки моїх трудів пішли…

— Дивовижні конвалії, Величносте, — похвалив Ведур. — Але, може, нам би спочатку обговорити позавчорашнє?

— Знаю, знаю, — зітхнув король. — Звісно, все могло б пройти і краще. Та все одно той твій показ виправдав своє завдання. І ми знову колись — скажімо, за рік — усе повторимо. І з кращим результатом! — запевнив король, знову присідаючи навколішки й підіймаючи похилену гілку трояндового куща. — Тля! — вигукнув вінценосний садівник. — О небо! І де б їй узятися тут так рано, коли ще й листочки не розпустилися…

— Величносте! — благально звернувся Ведур. — Тепер послухай мене!

Король неспокійно озирнувся на гостя.

— Ти хочеш мені сказати, що там не було Антака? — промимрив він.

— І що мене це непокоїть! — підхопив Ведур. — Зрештою, ніхто ж його не бачив уже багато днів. Він неодмінно прийшов би, якби був тут. Він і досі перебуває нагорі, Величносте, і я казав це тобі ще минулого тижня.

— А може, він послав замість себе Торіла, аби ми подумали, ніби його й справді немає? — припустив король, оглядаючи гілку за гілкою. — О святі духи! Та це ж справжнісінька пошесть! Мушу негайно глянути, чи збереглася ще від того року кропив’яна настоянка!

— Антак ніколи не покладається на те, що доповість йому син, — заперечив Ведур і висякав носа. — Він нагорі, Величносте, можеш мені повірити.

Король підвівся. Навіть зі своєї схованки Нісс розгледів, що Ведурове занепокоєння передалося і королю.

— Це було б велике нещастя, — мовив той. — Дуже велике нещастя, Ведуре. Ти й сам усе розумієш. Але як по правді, то я й не знаю, що ми тут могли б іще вдіяти.

Ведур зітхнув.

— І хто б міг таке уявити? — запитав він. — Не одну сотню років саме з Антакового роду виходять хранителі історії. Від Антака цю посаду успадкує Торіл, як і Антак успадкував її від свого батька,