Читати книгу - "Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко"

— Додому.

І вони поїхали. Вихопились на сьому радіаль, розвернувшись довкола сідловидної споруди центрального корпусу Академії, і пірнули в широкий тунель, влились у потужний потік машин.

— У тебе щось негаразд?

— Втомився, — мовив Сандро якомога байдужіше і відчув, що Оранж не повірив йому.

— Ковтни таблетку ремінісу.

— Немає… Вдома…

На крутому повороті його завалило ліворуч, і він, напружившись, знову сів рівно:

— Не жени так. Нам немає куди поспішати, — сказав тихо.

Оранж зменшив швидкість і здивовано запитав:

— Справді?

Сандро знову оповила хвиля хворобливого, болісного забуття. Він думав про Землю, думав без розчулення, яке часто охоплювало його в перші роки життя на Дюлії. “Я не бачив її чотирнадцять років. І навіть якщо вилетіти ось зараз, цієї миті, то все одно я побачу Землю лише через чотири роки…”

— Я вже не можу більше… — вихопилось у Сандро мимовільно.

— Що? — сторожко запитав Оранж.

— Ми дуже різні з Морі Дю… Ми не потрібні один одному…

Оранж сказав повчально:

— Ти втомився. Ти химерно мислиш. Ми з тобою теж дуже різні, ти — людина, а я — машина для пересування в просторі, але ж ми потрібні один одному. Ти мені дуже потрібен, а я потрібен тобі. Чи не так?

— Так, Оранже. Облиш мене. Ти все правильно говориш. Але облиш мене.

І раптом з відразою до самого себе Сандро Новак гостро відчув, що він звик до цієї химерної, страшної планети… “Ще хлопчиськом читав в одному з романів Андреша про те, як герой… Як же його звали? Якось його звали… Герой прожив двадцять років ув’язнений. Якась печера чи лабораторія… А коли його звільнили, він не зміг жити серед людей. Він повернувся у свою самотність. Мені вже сорок років. У мене могла бути… дружина. Не думати про це! Витримати ще кілька днів! Син… або дочка. Невже я повернусь на Землю? І невже я не збожеволію від щастя?”

Тунель скінчився, і вони виїхали на площу. Очі засліпило яскраве світло.

— Чому ти так довго був в Академії?

Його цікавість, до якої Новак звик, цього разу починала дратувати. Вдавши, що дрімає, Сандро нічого не відповів, хоча й знав — обдурити Оранжа практично неможливо.

— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Ти не хочеш спілкуватися зі мною. Чому?

— Я просто втомився.

— Що ти робив в Академії?

— Розмовляв з професором Ферросом.

— Увесь цей час?

— Так.

— Дивно.

— Що дивно, Оранже?

— Дивно, що ти мене обдурюєш. Що з тобою, Сандро?

“Мабуть, я геть розпустив себе. Треба якось пояснити Оранжу… І не хвилюватись! Не хвилюватись! Але ж не скажу я йому, що ми з професором Ферросом Вейном виходили на зв’язок з кораблем, який наближається до Дюлії…”

— У професора йшов тривалий синтез… А ми з ним сперечалися. Власне, мене як журналіста цікавили насамперед прогностичні аспекти, але професор захопився, почав підраховувати співвідношення мітохондрій до концентрації введеного аміна, а мене це зовсім не цікавило, я хотів лише дізнатися, якою мірою це може впливати на хід нуклеарного кодування. Я ж просто журналіст! Розумієш, Оранже? — свідомо розпалював себе, імпровізуючи переказ розмови, яка насправді була трохи іншою. — Я журналіст! Я добре знаю тільки свою справу. Всього знати неможливо. Хіба ж ні? У кожного в житті своє місце. А Феррос затявся, почав мені розповідати про спеціальні методики, а я ж намагався щось збагнути… І втомився. Дуже втомився.

— Хай буде так, — ображено мовив Оранж.

Коли зупинилися біля будинку, Оранж не зразу відчинив дверцята кабіни, якусь мить ніби зважував щось, потім запитав:

— Справді все гаразд? Як ти себе почуваєш, Сандро Дю?

— Спасибі, Оранже. Ти так турбуєшся про мене.

— Я звик до тебе. А коли ми, машини, звикаємо — то це назавжди, це по-справжньому. Бути корисним тобі у всьому — для мене найбільша насолода.

— Спасибі, Оранже.

Вхідний робот, котрий не бачив його відучора, від’їхав полідікроловим жолобом у нішу, але так, аби Сандро не зміг відразу зайти до помешкання. Робі любив побалакати. Голос Сандро Дю, казав він, допомагав йому саморегулюватися, як гарна музика. Мабуть, це були звичайні компліменти робота, аби потішити самолюбство дюлійця, але все одно Новакові завжди було приємно чути ці слова.

Цього разу Робі знову почав:

— О, нарешті! Я вже так хвилювався. Вас так довго не було. Ви зовсім не думаєте про мене. Якби ви знали, як мені потрібен ваш голос… Я думав, що цього разу перестану функціонувати… — він заїхав глибше в нішу, даючи дорогу.

— Пробач, Робі. У мене було багато роботи.

— Ви зовсім не бережете себе.

Робі дивився на нього темним вічком телекаріуса.

Сандро зайшов до помешкання. Морі в кімнаті не було. Сандро підійшов до вікна і довго споглядав з висоти сорокового поверху місто, рухливі ланцюжки машин на магістралях.

— Ти прийшов? — звичний фальцет Морі змусив обернутися.

Новак вдав здивування:

— Я гадав, що ти десь розважаєшся. У тебе ж сьогодні вихідний.

— Сандро…

— Що?

— Де ти був? — Його коротка зачіска була, як завжди, акуратною, тонкі губи складені в ображену посмішку.

— Я працював з професором Ферросом… Ти ж знав…

Морі дивився на нього довго, незворушно. Новакові стало аж страшно від його погляду. І раптом