Читати книгу - "Бікіні, Джеймс Паттерсон"

Джулія знову розсміялася.

— Не кіт, а ротвейлер. Його звуть Бруно.

— Бачите, я майже вгадав, — задоволено мовив Анрі, відкинувшись на спинку.

Тим часом офіціантка принесла йому салат і спитала в Джулії, що вона хоче замовити.

— Смажене курча й коктейль «Май тай».

— Навіть якщо я дійсно залишуся ще на один день, попереджаю — я з фотографами не зустрічаюся, — зауважила дівчина, поглянувши на фотокамеру, що лежала перед нею на столі.

— А я вас і не просив.

— Попросите.

Їхні посмішки переросли у сміх, і Ролінз сказав:

— Гаразд, я вас запрошую. І сфотографую, щоб мої колеги у Флориді не подумали потім, що я вигадав цю історію.

— Згода, але зніми свої окуляри, Чарлі. Я хочу бачити твої очі.

— Покажи мені свої — і я покажу тобі мої.

Розділ 36

— І-і-і-і-і-і! — захоплено верещала Джулія, коли вертоліт піднімався в блакитно-коралове небо. Маленький острівець Ланаї розрісся до велетенських розмірів, а за кілька хвилин вони вже поволі знижувалися на невеличкий приватний майданчик для вертольотів на краю широченного яскраво-зеленого поля для гольфу побіля готелю «Айленд Брізис».

Чарлі першим вискочив із гелікоптера й допоміг вийти Джулії. Вона притримувала рукою комірець своєї куртки, її кучеряве волосся майоріло на вітрі, а щоки розпашілися від захвату. Пригнувшись під лопатями, вони хутко кинулися до авто, що чекало неподалік.

— Мабуть, тобі виділили чимало грошей на представницькі витрати, хлопче! — кинула вона, переводячи подих.

— Наша казкова подорож — за мій рахунок, Джуліє.

— Та невже?

— А хто б став жлобитися на гроші заради того, щоби приємно провести з тобою час?

— Ой-ой-ой, не кажи.

Водій відчинив їм дверцята, й авто покотилося вузенькою дорогою до готелю. Увійшовши до вестибюля, Джулія аж рота розкрила від захвату — розкішне приміщення з товстими китайськими килимами на долівці та антикварними статуетками було витримане в блакитно-зелених, золотистих та пурпурових тонах. Промені призахідного сонця заповнювали внутрішній простір, своєю красою майже затьмарюючи пишність внутрішньої обстави.

У бамбуковій хижці, де чулося ритмічне гупання океану, Джулії та Чарлі зробили масаж у чотири руки. Скинувши В них і склавши вчетверо ароматизовані плюмерією простирадла, масажистки своїми дужими руками спочатку втерли І їхні тіла олію какао, а потім приступили до традиційного масажу ломі-ломі.

Джулія, лежачи долілиць, млосно посміхнулася чоловіку, якого ще годину тому не знала, і сказала:

— Так гарно, що аж не віриться. Хочеться, щоб це задоволення ніколи не скінчалося.

— А далі буде ще краще.

За кілька годин вони повечеряли в ресторані на першому поверсі. Колони та м'яке світло служили тлом для їхньої трапези, що складалася з креветок, свинячих відбивних із кисло-солодкою овочево-фруктовою приправою та прекрасного французького вина. Джулія із задоволенням дозволила Чарлі підштовхнути її до розповіді про себе. Вона не стала нічого таїти й розповіла про те, як зростала на військовій базі В Бейруті, як переїхала до Лос-Анджелеса і як їй пощастило з кар'єрою моделі.

Чарлі замовив десертне вино й повне десертне меню: цукати, праліне й молоко, шоколадний мус та карамелізовані банани. Солодкий аромат припаленого цукру знову викликав у нього приплив хтивості. Він поглянув на дівчинку — а Джулія і справді була тепер дівчинкою, милою, вразливою дівчинкою, з якою він міг робити все, що завгодно.

Навіть якби він зупинився зараз, у цю мить, то витрачені ним чотири тисячі доларів були того варті.

Але він не зупинився.

У кабінці біля басейну вони перевдягнулися в купальні костюми й пішли на тривалу прогулянку вздовж берега. Пісок купався в місячному сяйві, яке перетворювало океан на магічний коктейль із шуму прибою та піни на кінчиках хвиль.

Раптом Джулія розсміялася і сказала:

— Хто прибіжить останнім до води, той — тупиця. І це будеш ти, Чарлі.

Вона кинулася до води й верескнула від задоволення, коли хвилі огорнули її стегна. Чарлі витягнув зі своєї торби камеру і швидко зробив кілька знімків. Потім сховав камеру й поставив торбу на пісок.

— Зараз побачимо, хто з нас тупиця.

Він рвонув до неї, пірнув у хвилі й виринув на поверхню, обійнявши Джулію руками.

Розділ 37

Швидко повечерявши з Кеолою, я повернувся до свого номера, перевірив телефонну пам'ять і пересвідчився, що мені ніхто не дзвонив — ані незнайомка з акцентом, ані хто інший. Тоді я запустив комп'ютер і через деякий час послав на вхідну поштову скриньку Аронштайна в «Л.-А. Таймс» досить непоганий, як на мене, репортаж обсягом сімсот слів.

Завершивши свою денну норму, я увімкнув телевізор і побачив, що історія про зникнення Кім ішла першою в новинах на десяту вечора.

Під заставку «Термінові новини» балакучі голови заявили, що Дуга Кагіла вважають імовірним підозрюваним у справі про здогадне викрадення Кім Макденіелс. На екрані з'явилося фото Кагіла в повній формі «Чиказьких ведмедів» перед початком гри. Він посміхався в об'єктив, як кінозірка, зі своїми аж шістьма футами трьома дюймами зросту та двомастами п'ятдесятьма фунтами ваги.

Не треба було мати неабиякий інтелект, щоб зробити нескладні підрахунки й дійти висновку: здоровенний Кагіл міг легко, як пушинку, взяти 110-фунтову Кім Макденіелс під пахву й понести, куди завгодно — як футбольний м'яч.

А потім у мене від несподіванки ледь очі на лоба не вилізли.

Було показано відеоролик із Кагілом, знятий на дві голими раніше. Поки я вечеряв з Едді Кеолою, побіля поліційного відділка в Кігеї відбувалися цікаві події.

На екрані з'явився Кагіл з адвокатами по обидва боки. Одного з них я впізнав. То був Амос Брок