Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

А я раптом відчуваю ще один погляд, сповнений гніву та люті. Різко підводжу голову, обводжу вулицю очима. Перехожі поспішають по своїх справах. Ніхто нас не помічає. Але я все одно звідкись знаю, хтось пильно дивиться саме на мене. Дивиться, і в його очах клекоче злість.

Припарковані машини порожні. Хоча очі раптово чіпляються за одну, що стоїть трохи далі, майже біля повороту на паралельну вулицю. До болю знайомий білий кросовер.

Серце йойкає. Та навряд чи це Дем'ян. Таких автівок купа по місту, до того ж я в моделях геть не розбираюсь. Це може бути зовсім інша. Але тривожне передчуття поселяється в серці. Причому таке сильне, що майже затьмарює присутність Даміра. 

***

Коли повертається Катя, Даміра вже немає. І білого кросовера здається теж. Лиш я стою засмучена і розгублена, а ще налякана до тремтячих жижок під колінами.

— Щось сталось? — Катя помічає відразу.

— Та... — Махаю рукою і замовкаю. Мені здається, як рота розтулю, відразу бовкун щось зайве. Але як ставитись до того, що її хлопець буквально якихось п’ять хвилин назад силою намагався пропхати свого язика мені в рота? Як таке приховати, як їй у вічі дивитись? Поцілунок був проти волі, а я все одно почуваюсь винною. А от Даміра, впевнена, совість ні краплі не мучить.

На щастя ми з Катею зовсім не близькі подружки, і від мене не вимагають ділитись наболілим. Пару раз посмикавши для годиться, вона знов перемикається на своє. Навіть у маршрутці не припиняє розповідати про свого Дамірчика та незабутній відпочинок у Карпатах.

Я слухаю краєм вуха і щоразу, коли з її вуст злітає ім’я хлопця або чергова похвала цьому незрівнянному, ледь переборюю нудоту. У квартирі дифірамби продовжуються. Але вже не ллються нескінченним потоком. Так, злегка проскакують мимохідь. І я повечерявши під першим зустрічним приводом зникаю у кімнаті.

Сама кімната у нас з Катею одна на двох. У кожного свій куточок. І незабаром сусідка теж доєднається. Проте після поїзди вона забажала піти в ванну. А я вже знаю, що це надовго. Години дві. Не менше. І якщо раніше це мене злило, бо комуналку ділимо на двох, але більше використовує вона і геть не економить, то зараз зітхаю з полегшенням.

Встигаю зробити деяку дрібну роботу, перечитати конспект та повторити частину білетів. Екзамен через тиждень, якраз третього числа, і часу залишається зовсім мало. Навіть така упорота заучка в новорічну ніч і день після буде відпочивати, відсипатись і святкувати, хай і у своїй дивній манері. А одного дня замало, щоб вивчити фізіологію рослин. Один фотосинтез чого вартий.

Я вже роблю другу чашку чаю. Коли лунає дверний дзвінок. Ми наче нікого не чекаємо, впускати не хочу. Можна удати, що нікого немає. Це скоріш за все якісь продавці товарів. Підхоплюю чашку і направляюсь у кімнату, але дзвінок лунає знову. І навіть Катя його чує.

— Відчини, Нік! Це до мене! — кричить з ванни.

Знову сталю чашку на стіл. Шурую до дверей. А відчинивши, застигаю наче кам’яна статуя. На порозі стирчить Дамір. За спиною у нього валіза. На губах крива, знущальна усмішка.

Мій погляд ковзає з нього на валізу, з валізи на нього. І щось холодне поселяється в животі. Ворочається там слизькою гадюкою.

— Приємно бачити тебе знову, Нікуша…

— А мені ні краплі! — відрізаю. І щиро сподіваюсь. Що ця величезна темно-синя валіза на коліщатках належить Каті, а Дамір її просто привіз.

— Звикай, красуне. Тепер ми будемо бачитися частіше, — усмішка сяє, навіть на секунду не зникає з губ.

І я просто навіть не знаю, що сказати у відповідь. Так і стою на порозі, не пропускаючи всередину незваного гостя.

— Коханий! — раптом чується вереск. Катя відштовхує мене в сторону. Влітає в обійми. Ледь рушник не губить, яким замоталась. На плечах піна, волосся мокре. Спішила.

— Ніка, Дамір тепер буде жити з нами. Ти ж не проти? — кинув скоса мимолітний погляд, знову повертається до хлопця.

— Не проти, Нікуша? — перепитує Дамір. Темні очі випалюють в грудях пекучу порожнечу.