Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

      Аліна.

      Нарешті ми залишаємось удвох з сестрою. Можна видихнути. Та я розумію, що це лише декілька хвилин перепочинку. Нашвидкоруч приводжу себе до ладу. Переодягаюся, вмиваюся та чищу зуби, розчесую волосся. 

- Він такий класний! - Промовляє Ніка з захватом.

- Угу! - Бурмочу, займаючись своєю справою, й хаотично намагаюся придумати вагому причину, щоб викликати для Вероніки таксі і  вчасно “зіскочити” з цього всього.

    Так! Для мене знаходитися зі своїм любим сусідом у замкненому просторі вже чимале випробування. Навіть, якщо це автівка і поруч буде моя сестра. Я прекрасно розумію, що ще буде шлях додому. І ми лише УДВОХ! Від цього підшерсток знову стає дибки. 

- Так романтично мати такого сусіда! - Мрійливо продовжує Ніка.

- Дуже! 

      На згадку чомусь одразу приходять асоціації по типу: Артем і лопата, Арт і бензопила “дружба”, Арт і коти, а також вишенька на тортові - Артем і я зверху… 

- По доброму і трішечки заздрю тобі! - Знову зітхнула Вероніка.

- Сама собі заздрю! - Відповіла, а про себе подумала, це ж талант треба мати так вляпатися.

- З Іллею навіть порівнювати немає сенсу! 

     Боже, та скільки сестра буде співати тому нахабі похвальні оди? Так розхвалює, наче обидвоє знаємо зовсім різних хлопців… Ще трішки й сама почну вірити, який унікальний в мене сусід. 

- Ох! Уявляю, як у Інки б відвисла щелепа, якби вона поглянула на мого майбутнього свояка! 

- Чекай! - Злякано відповіла. Оце вже дівчину почало заносити. - Ми з ним лише зустрічаємося.

    А мене вже родичка подумки: засватала, одружила і допомагає обирати одяг для майбутніх нащадків. Бррр.

- Все буде! Відчуваю! Одразу помітно! Людина порядна! Не кине тебе перед вінцем! А як він на тебе дивиться…

     Дивиться… Та то він уявляє, як закопує мене десь у садку!

     Відвернулася, відчувши неприємний щем у середині. 

     Вже заспокоїлася, чесно! Та образа на колишнього ще дає про себе знати, ще болить… Десь дуже глибоко. Віддаючи самотністю, шкрябаючи неприємними та болючими споминами.

- Вибач! - Тихо промовила Вероніка й узяла мене за руки, зазираючи в очі. - Просто я справді радію, що ти нарешті зустріла гідного хлопця.

     Її слова ще більше додали смутку. Гірко розуміти, що дуриш найближчу людину. Єдину не рахуючи батьків, кого лишила зі свого старого життя. 

     Вона бере в руку свій рюкзак й виходить на двір. Мовчки крокую за нею. 

- А ось і Арт! - Задоволено вигукнула вона.

     Мені б хоч трішки її позитиву. 

- Ну що дівчата? Готові? - Запитує, відкриваючи широко дверцята темно вишневого раритетного авто.

      Мустанг яскраво виблискує фарбою. Якщо чесно я такі автомобілі бачила лише у кіно.  

- Сідай спереду! - Пропоную Ніці.

- Можна? - З захопленням запитує сестричка, її очі загораються від захвату.

- Звичайно! - Арт відчиняє дверцята поруч з водійським місцем.

      Рев мотору, курява позаду. Як у крутих вестернах чи пригодницьких фільмах. 

      Мною заволодіває відчуття, що ось-ось має щось статися. 

    На обличчі Артема круглі сонцезахисні окуляри, я не бачу його очей, але помічаю, що він спостерігає за мною у дзеркало заднього вигляду. 

- Тепер я буду спокійна! - Вимовила Вероніка й обійняла мене, коли її автобус плавно під’їхав до своєї платформи. - Арте придивись будь ласка за моєю сестричкою. - Звернулася до нього.

- Обов'язково, Ніко, не сумнівайся! Вона під моїм пильним наглядом! - Його важка рука лягає на моє плече.

     Від його слів стає ще більше лячно. Аж у жар кинуло. Його тепла долоня, здається, ось-ось пропалить светр наскрізь. Наче тканина взагалі відсутня між його рукою і моїм плечем.

      Сестричка попрощалася й зникла в салоні автобуса, забираючи з собою залишок мого спокою…

      Я лишилась на одинці з сусідом.

     Саме час “зробити ноги” звідси! 

- Стаять! - Скомандував Арт. - Далеко зібралася!?

    Швидким рухом ловить мене, схопивши гарячою долонею, яка опинилася на моїй потилиці й розвертає обличчям до себе. 

      Очі в очі. Його погляд… Повільно переводить його на мої вуста. 

      Забуваю, як дихати.

      “Дівчино, тільки не облизуй губи!”, - даю собі мовчазну настанову.

      Випадаю з реальності, потонувши в його темних очах, наче кролик перед удавом…