Читати книгу - "Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест"

Ноа тут же скам’янів:

― Ні, ні… ти… ― але слова виявилися заважкими, аби вимовити їх повністю без спроби вдавитися повітрям.

Лея, однак, змінила позу у більш легковажну і, окинувши Релі прискіпливим поглядом знизу догори, зронила:

― У тебе непоганий смак, як на прин…

Але тут же отримала стусана від Ноа, який зашипів, не промовляючи ні слова. Второпавши, що ледь не проговорилася про те, що не слід, Лея зціпила зуби і гордо хмикнула.

Релі чемно озвалася:

― Дякую.

Щойно вона підійшла до Стелли, що стояла за стійкою, та проказала:

― Вам справді личить.

Її очі раптом опустилися вниз, а коли вона підвела їх, у них більше не було цього сяйва і всепоглинаючого захоплення, що спостерігалися раніше. Раптом Стелла сказала:

― Ви ж збираєтеся залишитись, так? Вполювати нашого монстра?

Релі злегка насупилася, та тоді второпала, що насправді, щоб сказати, що вони мисливці, непотрібно навіть задумуватись ― увесь їхній зовнішній вигляд говорить про це.

― Е… так. Так, ― для впевненості вона уточнила ще раз більш твердим голосом.

Стелла знову відвела погляд:

― Я кажу це, бо… через наше селище проходить чимало мисливців, та жоден з них не хоче братися за справу…

Релі відчула, що може зачепитись за розмову:

― То скільки часу вже, кажете, тривають напади?

― Кілька років, ― розвела руками Стелла, а тоді, нарешті набравшись впевненості, заговорила, дивлячись то на Релі, то на Лею і Ноа, котрі також підійшли до стійки. ― Зазвичай із певною періодичністю. Селище у нас велике, але то не місто. Всі один одного знають. А істоту ту ніхто не бачив. Кажуть, прокидалися зранку, а їхньої дитини нема. І слідів жодних. Мовби монстр відчинив залізні двері (а у нас у всіх такі, ми істот ночі здавна остерігаємось), увійшов крізь них і вийшов аналогічно. Та який же звір міг таке сотворити?! От жоден мисливець і не прагне з’ясовувати, мовляв, у цій справі щось не так. Нечисть завжди все трощить, і залишає по собі цілі ріки крові. А як випадок нестандартний, як наш, то вже, значить, самі ми й винні. Мовляв у селі завівся викрадач дітей. Та якби то була людина! ― Стелла увесь час розповіді перебирала одяг, складений на стійці, а на цьому моменті просто кинула одну з речей на купу інших і проговорила із повними печалю очима: ― Ми кожного перевірили, і кожен має когось, хто його добре знає! Ми усі один з одним знайомі…

Релі відчула її смуток, і тому співчутливо торкнулася її тремтячої руки. Та не злякалася, не відштовхнула її, тож принцеса дозволила собі поглянути в очі жінки й запевнити:

― Ми розберемося із монстром.

Стелла, відчувши підтримку, раптом розридалася:

― Моя дитина… моя донечка… він теж її забрав… я… я не хотіла розповідати, ділитися своїм горем, але я… я втомилася прикидатись стільки часу щасливою і безтурботною… усі кажуть, що моя доня не померла, що вона повернеться, але пройшло уже три роки… три роки пройшло! ― вона поглянула на Лею і Ноа, котрі теж підійшли ближче.

― Ми зробимо усе, що в наших силах, аби знайти вашу доньку й інших дітей, ― раптом проказав Ноа навдивовижу нехарактерним йому щирим голосом підтримки.

Лея, що стояла трішки далі, від таких його слів лиш голосно хмикнула й відвела очі вбік, дозволивши собі розглядати картини на стінах.

― Ці картини… ― мовби спеціально проговорила Стелла, ― намалювала вона… моя Венді… моя маленька Венді… ― і знову заридала, стискаючи руки Релі, котра не переставала її заспокоювати. Лея, мовби ошпарена окропом, відвела погляд від картин, схрестила руки на грудях і поглянула на Стеллу.

― Стелло, ― м’яко звернулася Релі, ― скажіть, будь ласка, чи немає у селищі дітей-сиріт. Скажімо, дитини, яка залишилася сама у ранньому віці. Або… когось, хто уникає людей, замкнутий у собі…

На цьому моменті Лея і Ноа знову несплановано перезирнулися. Мовби між цими двома існував невидимий зв'язок, що спонукав їх дивитися один на одного щоразу, коли вони дивувалися тій чи іншій поведінці спадкоємної принцеси Медіаносу.

Стелла, втерши сльози довгим пошарпаним рукавом різнокольорової сукні, проговорила:

― Наскільки пригадую, ні. Ми усі тут близькі між собою. І якщо у когось горе, ми допомагаємо. Ніхто у селищі Кленового сиропу не залишається сам. Ми усі щоденно важко працюємо, щоб вторгувати те єдине, що вміємо робити. Кленовий сироп. Це забирає багато сил і ми… єдине, що є один в одного.

Вона сказала це так щиро, що Релі якусь мить дивилася на нещасну жінку, мовби дозволяючи собі вдосталь насититися її горем, бажаючи у такий спосіб зменшити його концентрацію довкола неї хоча б на трішки.

Нарешті, принцеса сказала, ще раз проводячи по її долонях своїми блідими пальцями:

― Дякую вам за щирість, Стелло. І за одяг. Ми… ― вона на мить затнулася, поки Лея дуже уважно на неї дивилася. ― Я обіцяю, що поверну вам Венді.

А тоді, поспіхом кинувшись до дверей, вилетіла на вулицю в саму гущу людей. Ноа та Лея лиш шоковано озирнулися їй вслід, як і Стелла, явно здивована такій раптовій втечі.