Читати книгу - "Учта для гайвороння"

гарного білого каменю, який зимові покрови зробили ще білішим. «Така краса, — подумала Алейна, — і така нездоланність.» Утім, полюбити замок вона не змогла, хай як намагалася. Навіть перед тим, як донизу вирушили усі стражники та челядь, Гніздо здавалося порожнім, наче могила — а надто коли Петир Баеліш поїхав у справах. Ніхто більше тут не співав, відколи замовк Марільйон. Ніхто не сміявся надто гучно. Навіть боги тут мовчали. Гніздо мало септ, але не мало септона; тут був божегай, але не було серце-дерева. «Тут молитов не чують, і ніхто на них не відповідає» — часто думала вона, хоча іноді, в особливо самотні хвилини, не могла не молитися. Але відповідав їй лише вітер; лише він зітхав і зітхав нескінченно навколо семи струнких білих башт і трусив Місячні Двері кожним своїм подихом. «Взимку буде гірше, — подумала Алейна. — Взимку тут буде холодна біла в’язниця.»

І все ж думка про відбуття лякала її мало не так само, як Роберта — вона лише навчилася краще ховати свій страх. Батько казав колись, що у страху сорому немає — соромно лише показувати його. «Усі люди живуть зі своїми страхами» — казав він. Алейна не знала, чи вірити, чи ні. От приміром, Петира Баеліша не лякало геть ніщо. «Мабуть, батько так казав, лише щоб підбадьорити.» Унизу їй знадобиться уся хоробрість, бо ж там викрити себе буде набагато простіше. Петирові друзі при дворі прислали йому звістку, що королева вислала людей на пошуки Біса і Санси Старк. «Якщо мене знайдуть, я втрачу голову, — нагадала вона собі, сходячи прогоном скрижанілих кам’яних сходів. — Я маю стати Алейною ззовні та всередині, кожну мить свого життя.»

Лотор Брюн знайшовся у коловоротному приміщенні, де допомагав наглядачеві Морду та двом служникам затягувати скрині одягу та сувої краму до шести величезних дубових балій — у кожну могло вміститися по троє людей. Великі ланцюгові коловороти — то був найпростіший спосіб дістатися сторожового замку Небосхил, за шість сотень стоп унизу; інакше доводилося дертися униз кам’яним димарем з підвалу. «Або вийти так, як вийшов Марільйон, а перед ним пані Ліза.»

— Малий вже встав? — запитав пан Лотор.

— Його купають. За годину буде готовий.

— Сподіваймося. Бо Мія не чекатиме довше полудня.

У коливоротній піч не топилася; з кожним словом лицар видихав хмарку пари.

— Почекає, — відповіла Алейна. — Мусить почекати.

— А ви б не були такі певні, панно. Те дівчисько — воно саме наче мул. Кине нас тут усіх помирати, аби не зашкодити своїм улюбленцям.

Проказуючи це, лицар посміхався. «Він завжди посміхається, коли говорить про Мію Камінець.» Мія була на багато років молодша за пана Лотора, та коли Алейнин батько лаштував шлюб між князем Корбреєм та донькою купця, то сам казав, що юним дівчатам добре живеться за старшими чоловіками. «Найліпше парувати саме таких, — повчав він. — З одного боку невинність, з іншого — життєвий досвід.»

Алейні стало цікаво, що Мія думає про пана Лотора. Брюн мав ніс-бульбу, кутасту щелепу, шапку сивуватого, кучерявого, наче вовна, волосся. Вродливим його б ніхто не назвав, але й бридким теж. «Просте обличчя, щире та чесне.» Пан Лотор, хоча і був піднесений до лицарського стану, шляхетного родоводу не мав. Якось він їй сказав, що має у родичах Брюнів з Бурояру — старий лицарський рід з півострову Гостроклішня.

— Я пішов до них, коли помер мій батько, — розповідав Брюн, — та вони мені просто межи очі насцяли. І сказали, що я їм не рідня.

Що сталося по тому, він не розповідав — згадував тільки, що наука бою та зброї далася йому в тяжкий спосіб. Пив він мало, тверезим був дуже мовчазний, але на руку важкий. «Петир каже, що й вірний теж.» Для байстрюцької дівчини на кшталт Мії Камінець Брюн був би добрячим нареченим, подумала Алейна. «От якби ж її батько визнав доньку, тоді все було б інакше… але ж не визнав. І Мадді каже, що вона вже не цнотлива діва…»

Морд здійняв батога і ляснув ним; перша запряжка волів рушила по колу, крутячи коливорот. Ланцюг почав розмотуватися, загримів кам’яним жолобом, дубова балія захиталася, починаючи довгу путь до Небосхилу. «Бідолашні воли» — подумала Алейна. Морд, що мав уходити останнім, переріже їм горлянки і лишить на поталу соколам. Що залишиться, те буде засмажене — якщо не зіпсується — до весняного бенкету, коли Соколине Гніздо знову відчинять для його мешканців. Стара Гретхель казала, що добрячий запас замороженого м’яса передвіщує врожайне літо.

— Панно, — покликав пан Лотор, — вам краще знати. Мія піднялася не сама — з нею пані Міранда.

— Ой…

«Навіщо вона піднялася аж сюди, на гору? Щоб зараз же і спуститися?» Міранда Ройс була донькою князя Нестора. Того єдиного разу, коли Санса відвідала Місячну Браму дорогою до Соколиного Гнізда разом з тіткою Лізою та князем Петиром, Міранди не було вдома. Проте відтоді Алейна вдосталь наслухалася про неї від служниць та вартових Гнізда. Мати пані Міранди давно померла, і вона служила своєму батькові за управительку в замку; розповідали, що коли вона перебуває вдома, життя там кипить і буяє.

— Рано чи пізно тобі не уникнути знайомства з Мірандою Ройс, — попередив Петир. — Май обережність. Вона полюбляє ламати з себе веселу дурепу, та насправді розумніша за свого батька. Поруч із нею варто пильнувати язика.

«Пильнуватиму, — подумки погодилася Алейна, — от лишень не гадала почати так скоро.»

— Князь Роберт буде задоволений. — Малий і справді любив Міранду Ройс. — Але даруйте, пане, мушу скінчити складання речей.

На самоті вона повернулася сходами до своєї опочивальні — востаннє перед зимою. Вікна вже були щільно зачинені, вся обстава укрита покровами. Дещо з її власних речей вже було складено, решта прибрана для зберігання. Усі шовки, альтембаси та оксамити пані Лізи залишалися тут; найчистіший льон, найгладкіший єдваб, найбагатше гаптування, найтонше мирійське мереживо — ніщо з цього не їхало донизу. Там, у нижньому замку, Алейні — дівчині не найкращого родоводу — личило вдягатися непишно і непримітно. «Та байдуже, — сказала вона собі. — Я й тут не сміла вбиратися по-вельможному.»

Гретхель вже прибрала постіль і розклала для неї решту одягу. Алейна мала на собі під спідницями вовняні панчохи та подвійний шар спіднього, а тепер вдягла ще свитку з тонкої ягнячої вовни і зверху кожуха