Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Здається, що так. Вчора увечері прибув наказ, вранці виступили з Охтирки. Чесно кажучи, справа не дуже приємна, але наказ є наказ.

— Все мусить трапитися сьогодні?

— Так, згідно з наказом ми мусимо провести все швидко.

— І чому так поспішають?

— Взагалі-то це таємна інформація.

— Є небезпека, що я можу її комусь розкрити?

Ротмістр сміється.

— Слухайте, Іване Карповичу, я поважаю вас дедалі більше! Зазвичай люди зовсім інакше реагують на звістку про те, що їх везуть до військово-польового суду.

— Часто цим займалися?

— На щастя, ні. І ця поїздка по вас остання. Завтра зранку виступаємо на фронт. Більша частина полку вже там. А щодо наказу, то там вимагалося провести суд над вами за межами Ромен і взагалі подалі від населених пунктів.

— Чому так?

— У Петербурзі побоюються, що ваша велика популярність може призвести до спроб відбити вас. Тому мене супроводжує цілий загін вершників, а по периметру табору для суду встановлені аж три кулемети. Все згідно з наказом.

— Хто мене буде судити?

— Чотири офіцери з Туркестанського військового округу. Вони їхали на фронт, їх зняли з потяга і наказали провести суд. Звинувачення буде зачитувати якийсь капітан з Петербурга, який і привіз наказ щодо вас.

— А чому не задіяли місцевих офіцерів?

— Місцеві офіцери дуже добре вас знають і поважають, Іване Карповичу.

— Вам відома суть звинувачень щодо мене? Бо я, на жаль, нічого не знаю.

— Ні. Але так розумію, що щось серйозне, через дріб’язок військово-польові суди не збирають.

— Що ж, думаю, ви праві.

Ми їдемо Ромнами, городяни зустрічають військових оплесками, у всіх патріотична ейфорія.

— Що там на фронті?

— Війна.

— Публіка очікує, що ось-ось братимемо Берлін.

— Ну, хоча б не втратити Варшаву, — зітхає ротмістр.

— Німці наступають?

— Кайзер швидше провів мобілізацію і має наразі більше сил, то намагається атакувати і захопити Царство Польське. Але це тимчасово.

— Бачу, що у вас немає ейфорії щодо відправлення на фронт.

— Я був на Японській, до того ж, знаю, що німці — хороші солдати. Буде важко, але я вірю в перемогу руської зброї.

Ми виїздимо за місто.

— Іване Карповичу, можливо, зараз не найкращий момент, але.. — ротмістр дістає зі своєї планшетки кілька журналів з моїми оповідками. — Якщо невчасно, я зрозумію, але мої малі мріють про автограф.

— Давайте, — підписую журнали, потім дивлюся навколо. Поля пшениці. Можна вистрибнути з машини, побігти, потім якось напасти на першого вершника, потім... Безглуздя. В мене не було шансів. В найкращому разі разом зі мною загине кілька цих хлопців. І все. Але хіба вони винні в тому, що відбувається?

— Не хочете покурити? — питає ротмістр.

— Якщо пригостите, то буду вдячний.

— В мене чудові сигари з Гавани. Сеню, зупини! Ходімо, подихаємо свіжим повітрям.

Ми виходимо. Машина і вершники залишаються на дорозі, а ми стоїмо неподалік, серед поля. Ротмістр прикурює мені цигарку, затягується, від задоволення крекче.

— Ну, як вам?

— Дуже хороший тютюн, — я дивлюся навколо і трохи з подивом думаю, що, можливо, це мій останній день. Вже за кілька годин я пірну в темряву. Прикро, що загину саме так. Нехай би при розслідуванні якоїсь справи, на тому-таки Кавказі від рук абреків. Але мене вб’ють чесні російські солдати, що виконуватимуть вирок суду. Такого розвитку подій я не чекав. Згадую про князя Ухтомського. Як він здогадався, хто я? А, ну так, у будинку були журнали з моїми оповідками і портретом Далі здогадатися було неважко. Але чому він заповів усі гроші мені? Думав спокутувати свій гріх переді мною? Але його гріх переді мною ніщо порівняно з гріхом перед мамою. І смішно виходить, що, намагаючись спокутувати гріхи, він, фактично, штовхнув мене в могилу.

— Що відбувається, Іване Карповичу? — несподівано тихо питає ротмістр.

— Мене збираються вбити, — так само тихо відповідаю я.

— Але як так? Що ви накоїли?

— Не я. Один багатий аристократ у Пітері, князь Ухтомський, чули про такого?

— Ухтомський? Я вчився з його племінником в кадетському корпусі. Рідкісний покидьок, тому, мабуть, і зробив блискучу кар’єру.

— Так ось старий Ухтомський з невідомих мені причин переписав усі свої статки на мене.

— Що?

— Кажуть, що це більше двох мільйонів. На які розраховували його племінники. Скасувати заповіт вони не змогли, то вирішили, що легше вбити мене.

— Як? — ротмістр аж біліє.

— Так. Якщо просто вбити мене, то спадок Ухтомського перейшов би моїм спадкоємцям. Мене треба вбити за вироком суду, як державного злочинця, щоб потім клопотати про відміну заповіту.

— Цього не може бути!

— Ротмістре, а чому тоді все відбувається саме так? Швидко і потайки! Для чого так поспішають і так приховуються? Як би ви це пояснили?

— Можливо, ви шпигун? Знайшлися якісь докази, і, щоб приховати цю ганьбу, задіяли військово-польовий суд?

— Ротмістре, я думаю, ви прекрасно знаєте, що більшу частину часу я проводив на своєму хуторі. За ким мені там шпигувати? За граками?

— Але ви ж їздили розслідувати справи?

— Так, їздив, але останнім часом дедалі менше. Ви чули, щоб шпигуни перед війною припиняли їздити й окопувалися на хуторі, далеко від доріг, військових частин, від усього, що може бути цікаво ворогу?

— Ну, так, це дивно.

— До того ж, якби я був шпигуном, то мною б займалася військова контррозвідка. Мене б допитували, виявляли всю мережу, бо ж шпигуни ніколи не працюють самі. Мене б спробували завербувати, щоб я дезінформував ворога Я ж працював в охоронному відділенні, то знаю, що треба робити з ворожими агентами. Але замість усього цього мене чомусь вирішують тихенько пристрелити.

— Іване Карповичу, аби ви були простим мужиком, я б іще міг повірити у вашу версію, але ви ж відома особа, хіба можуть вас просто так розстріляти?

— Ротмістре, ви дворянин?

— Так.

— А як ви ставилися до того, що ваші діти захоплюються оповідками якогось мужика?

— До чого це тут?

— Вас це не ображало?

— Іване Карповичу, я звик судити людей за їхніми вчинками, а не походженням. Моя жінка — донька ремісника, кінець кінцем.

— Але ж погодьтеся, ротмістре, що багатьом моя слава не подобалася.

— Ну, доводилося чути і таке.

—