Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Савченко, що там? — питає ротмістр у солдата, який повертається з табору.

— Бричка якась сюди їде. Візник і пасажир. Пасажир із револьвера стріляє, кричить щось.

— Сюди їде?

— Сюди, сюди. Вже близько мусить бути, — доповідає солдат.

— Це бунтівники, у них можуть бути бомби! Розстріляти їх! — кричить капітан.

— Ви якийсь занадто кровожерливий. Заспокойтеся.

Ми всі дивимося на початок ярка. Он туди залітає бричка, звичайна бричка з Ромен, я навіть візника знаю. З брички вистрибує людина. Солдати, кидаються до неї, людина щось кричить. Онде людину ведуть до офіцерів. Потім один із офіцерів, не солдат, а саме один із офіцерів, біжить до нас.

— Не стріляти! Не стріляти! — кричить він.

— Це заколот! Виконати вирок! Зараз же! — наполягає капітан, але його ніхто не слухає. Підбігає офіцер, поручик.

— Наказ із Петербурга про відміну суду!

— Цього не може бути! — кричить капітан.

— Приїхав адвокат Івана Карповича, показав телеграму!

— Ви бачили сам наказ? — капітан.

— Там телеграма!

— Мусить бути наказ! Виконати вирок!

— Тихо! — командує ротмістр. — Справа важлива, ми не можемо припуститися помилки. Капітане, зараз ми поїдемо до Ромен і все остаточно з’ясуємо.

— Ніяких з’ясувань, треба розстріляти злочинця!

— Наказую тут я. Поручик, залишаєтесь тут і чекаєте мого повернення. Капітане, за мною.

— У місті може бути повстання, це пастка! Вони вб’ють нас і звільнять цього негідника! — кричить капітан.

— Поручику, це малоймовірно, але якщо виникне загроза втечі засудженого, то ви мусите виконати вирок. Але тільки якщо реальна загроза. У всіх інших випадках чекати на мене. Капітане, ходімо.

Столичний гість підкоряється, і вони йдуть. Щось балакають у таборі з моїм адвокатом Потім виходять з ярка. Чутно, як заторохтів двигун авто. Адвокат прямує до мене. Солдати не пропускають його.

— Пане поручику, я сподіваюся, що ви ж не сприймаєте мого адвоката як загрозу? Пропустіть його, будь ласка.

— Добре, пропустіть.

Адвокат підходить до мене, в нього перелякане обличчя, він утирає піт з чола. Нервово оглядає місце, де я стою, потім дивиться на солдат із гвинтівками навпроти.

— Ви давно вже тут стоїте, Іване Карповичу?

— Та вже давненько. Що сталося?

— В Петербурзі з великою зацікавленістю відреагували на вашу пропозицію. Вважається, що ваше рішення піти у добровольці значно допоможе під час мобілізації, — адвокат говорить гучно, щоб його чули.

— Добре, тютюну у вас немає?

— Є цигарки. Я не курив раніше, але через цю справу почав курити, бо дуже вже все нервово.

— Я теж. Сідайте.

Ми сідаємо на місце, де мене мусили розстрілювати, прямо на землю.

— Я вже подумав, що врятований, але побачив ваше перелякане обличчя і не знаю, що й думати, — шепочу адвокатові.

— Ніяких телеграм із Петербурга немає, — також шепоче він.

— Що? — я аж холодію увесь.

— Я зробив усе так, як ви сказали. Іване Карповичу, я хочу висловити своє захоплення вами! Краще нічого не можна було вигадати! Так вийти з-під удару! Одним ходом зруйнувати всю їхню підступну гру! Хіба двір зможе відмовитися від такого добровольця і від мільйона рублів до казни? Та ніколи!

— Я так розумію, що привітання мені приймати зарано.

— Так. Бо відповідей на свої телеграми я не дочекався.

— Але ви ж щось показували офіцерам.

— За три рублі на пошті мені зробили фальшиву телеграму, — киває адвокат.

— Для чого ви це зробили?

— Щоб виграти час Я сидів там, чекав відповідей, а потім зрозумів, що можу досидітися, що відповіді будуть, а вас уже не буде. То вирішив схитрувати.

— Але що це дає?

— Час, Іване Карповичу, час! Поки вони доїдуть до Ромен, поки спитають на пошті щодо телеграм, мине час Півгодини, а може, навіть хвилин сорок. За цей час відповіді з Петербурга можуть надійти. Я там усіх поставив на вуха, пані Анастасія поїхала просити про особистий прийом великого князя Сергія Михайловича.

— Але якщо телеграм не буде то...

— Телеграми будуть, обов’язково будуть, бо ви, Іване Карповичу, вигадали просто чудовий хід. Це я вам кажу як адвокат! Я аж заздрю, що цей хід не я вигадав, а ви. Причому як вигадали! Буквально за мить до того, як уже могло бути запізно! Я просто в захваті!

— Але телеграми можуть і зараз прийти пізно.

— Можуть, — адвокат зітхає. — На жаль, можуть.

— То нас чекають попереду чудові хвилини невизначеності, — посміхаюся я.

— Вам не страшно? — питає адвокат. — А я дуже нервую.

— Та страшно.

— Тоді чому посміхаєтесь?

— Бо смішно теж. Якийсь цирк, про це б кіно добре зняти.

— Якщо вас таки не розстріляють, бо в кіно мусить бути щасливий кінець. До речі, якщо все закінчиться добре, то буду просити вас на знак вдячності ввести мене в одну з ваших оповідок на правах помічника. Можу розповісти кілька смішних випадків зі своєї практики.

Він розповідає. Історію за історією. Не замовкає, бо хоче втекти від очікування. Це йому більш-менш вдається.

— Їдуть! Їдуть! — нарешті кричать солдати, що стоять нагорі навколо яру.

— То напишете про мене? — питає адвокат хрипким голосом.

— Сподіваюся, ви будете героєм в історії про мій дивовижний порятунок, — я посміхаюся і відчуваю внутрішнє тремтіння.

— Дай Бог, дай Бог. Я піду, добре?

— Звісно.

Він іде, а сиджу далі на свіжій землі. Ось уже чую торохтіння двигуна, підводжуся, як і всі, дивлюся на початок ярка Ось там з’являється ротмістр. І він біжить. Біжить, наче хлопчик за тарантасом, підстрибує догори.

— Скасовано! Наказ скасовано! — кричить він, солдати радісно вигукують, офіцери аплодують, а я падаю. Ноги робляться слабкими, мені хочеться кудись сховатися, я сунуся спиною по стінці, потім натягую піджак на голову і так сиджу в темряві. Мене всього трясе.

— Іване Карповичу, що з вами? — питає здивовано ротмістр.

— Зачекайте, дайте йому час! — це адвокат. — Прошу вас, відверніться!

— Всім відвернутися! — наказує ротмістр. Тиша.

— Все добре, Іване Карповичу, все добре! — шепоче мені на вухо. — Наказ про суд скасовано. Так розумію, що взагалі зроблять вигляд, наче ніякого