Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

— Пані Лютієнс чекає на тебе в кімнаті для занять.

«...Ти безпорадний...»

— Я вже йду, пані Андервуд.

Проте Натаніель вирушив не до кімнати для занять. Він поволі подався до наставникового кабінету, де виблискували на сонці запорошені пляшки.

Натаніель підійшов до робочого стола, вкритого плямами й борознами. На ньому лежали діаграми, над якими він працював учора.

«...Ти не можеш оборонитись...»

Хлопець зупинився і взяв маленьку скляну коробочку, де дзижчали й крутилися шість істот.

«Ми ще побачимо.»

Так само повільно Натаніель наблизився до шафи й висунув одну з шухляд. Шухляда була така покороблена, що застрягла на півдорозі. Хлопець зо два рази смикнув її, поставивши скляну коробочку на стіл. У шухляді серед інших інструментів лежав невеличкий сталевий молоток. Натаніель узяв його, підібрав коробочки і, не засунувши на місце шухляду, покинув осяяний сонцем кабінет.

Зупинившись на сходах, у прохолодному затінку, він подумки повторював Слова Управління. Комашки ще гучніше задзижчали у своїй коробочці; вона аж затремтіла в Натаніелевих руках.

«.. Ти ні до чого не здібний...»

Гості вже розходилися. Двері відчинились, і з'явилося кілька чарівників. Пан Андервуд випровадив їх до виходу. Було чути звичайні люб’язні слова прощання. Ніхто не помітив блідого хлопця, що стежив за ними зі сходів.

Треба назвати належне ім’я після трьох перших команд, але перед останньою... Це неважко — якщо, звичайно, не затинатися. Натаніель ще раз подумки повторив потрібні слова. Так, усе гаразд.

Із дому вийшли ще кілька чарівників. Натаніелеві пальці аж захололи, однак там, де вони торкалися коробочки, на шкірі виступила плівка поту.

Аж нарешті з вітальні вийшли молодик та два його товариші. Вони жваво розмовляли, регочучи зі слів слизького. Потім ліниво, неквапом підійшли до Натаніелевого наставника, що чекав їх біля дверей.

Хлопець міцно стис молоток. Руку зі скринькою він витяг перед собою. Скринька тремтіла.

Сивий подав руку панові Андервуду. Молодик ішов наступним і вже позирав надвір, ніби кудись поспішав.

Натаніель гучно вимовив перші три слова, назвав ім’я Саймона Лавлейса й додав завершальну команду. А потім розбив скриньку.

Брязнуло скло, залунало несамовите дзижчання. Скляні друзки дощем посипались на килим. Шість маленьких демонів вирвались із в’язниці й помчали вниз, вистромивши свої нетерплячі жала.

Чарівники ледве встигли підняти голови, як комашки вже наздогнали їх. Троє з них націлились просто в обличчя Саймонові Лавлейсу. Він підняв руку й хутко накреслив якийсь знак. Комашки вмить перетворились на вогненні кулі, відлетіли до стін і там вибухнули. Решта три демони порушили наказ. Двоє накинулись на слизького: той скрикнув, відсахнувся, перевалився через поріг і впав на садову стежку. Комашки покружляли в повітрі й ринули на нього, шукаючи незахищених місць. Слизький відчайдушно замолотив руками, та марно: демони все-таки кусьнули його кілька разів, і після кожного такого укусу лунав страшенний крик. Шоста комашка помчала до сивого: той ніби нічого й не робив, та за кілька дюймів від його обличчя демон зупинився, перекинувся в повітрі, втратив рівновагу й приземлився біля Саймона Лавлейса. Той розтоптав її на місці.

Артур Андервуд перелякано спостерігав за цим, та нарешті отямився. Він підбіг до слизького, що качався по клумбі, й гучно ляснув у долоні. Дві мстиві комашки заціпеніли й попадали на землю.

Натаніель зрозумів, що розумніше буде відступити.

Він потихеньку пробрався до кімнати для занять, де панна Лютієнс сиділа за столом і читала якийсь часопис. Вона всміхнулася, побачивши Натаніеля:

— Як твої успіхи? Щось надто вже галаслива була вечірка. Я навіть чула, як бряжчало скло.

Натаніель не відповів. Перед його очима досі крутилися три демони, що відлетіли до стіни й там вибухнули. Хлопця затрусило — він і сам до ладу не знав, чи то зі страху, чи то з гніву й прикрощів.

Панна Лютієнс негайно підхопилася:

— Натаніелю, ходи-но до мене. Що сталося? Ти хворий? Тебе трусить лихоманка!

Вона обняла хлопця. Натаніель притулився обличчям до її боку й заплющив очі. Його щоки палали. Йому було водночас холодно й спекотно. Вчителька про щось питала його, та він нічого не міг відповісти.

Аж раптом двері кімнати відчинилися.

На порозі стояв Саймон Лавлейс: окуляри його виблискували в сонячному промінні. Він вигукнув команду: Натаніеля вирвало з обіймів панни Лютієнс і підкинуло в повітря. На мить він завис між підлогою й стелею і встиг за цей час помітити за спиною в Лавлейса двох його товаришів, а ще далі — свого наставника.

Хлопець почув, як панна Лютієнс щось кричить, аж тут його перевернуло догори ногами, кров линула до голови, стукіт серця перекрив усі звуки.

Потім його розвернуло сідницями догори: голова, руки та ноги безпорадно висіли. Чиясь невидима рука — або палиця — вдарила його нижче спини. Він скрикнув, почав вириватися й хвицатися. Рука вдарила знову, цього разу дужче. Потім ще й ще раз...

Натаніель угамувався задовго до того, як невидима рука скінчила свою роботу. Він висів, не відчуваючи нічого, крім пекучого болю й ганьби покарання. Від того, що все це бачила панна Лютієнс, покарання здавалося ще жорстокішим — таким, що несила було витримати. Хлопцеві хотілося померти на місці. Коли нарешті темрява огорнула його й кудись потягла, він щиро з цього зрадів.

Невидимі руки відпустили його, та Натаніель зомлів ще до того, як ударився об підлогу.

Хлопця на місяць замкнули в його кімнаті й піддали численним новим карам і заборонам. Після першого покарання наставник не розмовляв з ним: увесь цей час до Натаніеля заходила тільки пані Андервуд, що приносила йому їжу й виносила нічний горщик. Хлопчину не водили на уроки, не давали йому жодної книжки. Він сидів у себе і з ранку до вечора дивився туди, де над лондонськими дахами височіла будівля Парламенту.

Він збожеволів би від самоти, якби не знайшов під ліжком загублену колись кулькову ручку. Ручка й кілька старих аркушів паперу допомогли йому скоротати час: він малював усе, що бачив з вікна. Коли ж малювати набридало, Натаніель завзято писав — просто поверх малюнків