Читати книгу - "Кременецький звір"

із полегшенням, коли побачив перший дім. Ще за кілька хвилин він був біля хутора Држовецької. Про будинок господарів навіть питати нікого не довелося, той гостроверхо стримів на вершечку невеликого пагорба посеред десятка розвалюх. Голота крутив головою, зацікавлено розглядаючи вбогі хати лісовиків, аж наткнувся на пильний погляд старого у кожусі, що сидів на порозі однієї з курянок, смалячи люльку. Дід пильно вглядався в Голоту, наче той був якийсь родич або ж сусід, що їхав повертати борг.

— Слава Ісусу...

— І я його славлю... — повільно рухаючи щелепами, відповів старигань і підморгнув Голоті. Той було ще раз здивувався, але побачив біля діда пузату зелену пляшку і зрозумів причину веселощів.

— Будеш трохи, подорожній? — знову смикнув оком дід, протягнувши чарку. Голота й собі роздер губи у посмішці і вже було протяг руку, аби ковтнути «аквавіти» й зігрітися, як краєм ока побачив якийсь рух біля маєтку.

— От курвська курва. Знову їде, господиня наша... — зло виговорив старий, а Голота, не відриваючи погляду, дивився, як до маєтку під’їхали сани, а вже за секунду помчали геть, у бік лісу.

— Чого курва?

— Людей поїдом їсть... Незгірш за ту химерію, що лісом бродить...

— Так уже й поїдом, — недовірливо вимовив Голота.

— Лише на тому тижні Рудя старого гайдуки оддухопелили за те, що гнилого стовбура з лісу приніс... Зла, як відьма...

Ліценціат завмер, а тоді, не прощаючись, хвицнув свій кістлявий транспорт, і той знехотя поскакав за саньми. Кобила, маслаки якої випирали, як шпичаки, й обіцяли ось-ось прохромити вершника, звісно, нікого не наздогнала, але дорога там була одна. Видивляючись колії від саней, рятівник заглибився у ліс і вже незабаром серед сосен побачив невеличкого мисливського будиночка. Ліценціат, сторожко оглядаючись, прив’язав коня і почимчикував до темної будівлі, що глипала на нього тьмяними вікнами.

Зойки та крики він почув відразу, як приклав вухо до дверей будиночка. Голота, мізки якого хоч і пришвидшилися трохи, але все ж не були надто свіжими, забрав голову від дверей і якийсь час кусав губи у гарячкових роздумах. Скільки людей у хижі? Що вони роблять? Що він може вдіяти? Кидатися всередину було справжнім безумством. Та несподівано він розчув стогін. Стогнали голосом Мнішека, і це вирішило всі вагання...

Він відбіг на кілька кроків назад, розігнався, а тоді вгатив ногою у двері, за якими катували його недавнього шахового партнера. Чи був удар сильним, чи то двері благенькими, але ліценціат вивалив їх відразу. А тоді глибоко вдихнув, вихопив карабелу й, промовляючи молитву, кинувся всередину, готовий рубати й бити.

Голота забіг до катівні, мало не перечепився через щось м’яке, заплутався в якомусь покривалі, що затуляло прохід, рубонув і... зупинився. Він важко дихав і отетеріло поводив очима навкруги. Кімната була вся в м’яких килимах та подушках, з яких Голота зопалу випустив м’які нутрощі. Повсюди літав гусячий пух, що ліз ліценціату в очі й рота так настирно, що той не витримав і чхнув. Витер рукавом носа і лише тоді побачив дві пари очей, що перелякано дивилися на нього з перини. Нащадок стародавнього роду Мнішеків, зникнення якого зчинило переполох у Кременці й уже завтра мало наробити галасу в варшавських салонах, у самій сорочці стояв навколішки, обхопивши спокусливо-білосніжні стегна вдови підкоморія Држовецького. Вдова з переляку застигла й нагадувала тепер давньоримську статую богині врожаю, яку Голота бачив у Болоньї. Кам’яна Церера[30] на колінах збирала фрукти із землі, і Држовецька наслідувала її до найменших деталей. Єдина відмінність — антична богиня мала на собі трохи одягу, вдова ж — навіть клаптика.

Голота ще раз чхнув, бо пух знову набився йому до носа й відкритого рота, і поволі провів рукою із карабелою по обличчю. На секунду він затримав кулак на очах, усвідомлюючи масштаб катастрофи. А тоді прочистив горлянку, кашлянувши кілька разів, опустив нарешті додолу зброю й уклонився Мнішеку.

— Пане Міхале, ви обіцяли мені вчора партію в шахи... Показати захист Філідора, — забурмотів він до молодика, на обличчі якого потроху почали з’являтися й інші емоції, крім переляку.

Мнішек закрив свого рота, приходячи до тями. Врешті аристократичне виховання далося взнаки. Не випускаючи з рук корму пані Држовецької, панич ввічливо вклонився у відповідь.

— Звичайно, пане ліценціате. Філідора. Захист. Аякже.

— Хоча навіть дивно зараз говорити про захист, ви явний шанувальник агресивного дебюту, — не стримав Голота свого язика й замовк, прикривши очі. — Піду поставлю коня в стайню, — після паузи врешті заявив він, розуміючи, що треба завершувати цей театр абсурду. — Ви свого добре припнули? — запитав Голота, але, не дочекавшись відповіді на своє провокаційне питання, уклонився, задом випхався в двері, що тріпотіли на вітрі на одній петлі, і впав спиною у сніг, давлячись від сміху, що роздирав груди.

***

За годину Голота і Мнішек мовчки збирали своїх коней у дорогу. Вони не перекинулися ні словом з того часу, як від’їхали сани пані Држовецької. Збентежений Голота, що скоса поглядав на розлюченого Мнішека, не надто хотів першим починати розмову. Вони мовчки осідлали коней, мовчки виїхали на широку стежку, що вела від будиночка вглиб лісу і мала вивести їх у Лишню, тоді в Білу Криницю, а врешті — аж на лубенський тракт. Голота ледь стримувався аби знову не заіржати в повен голос від згадок про дурнувату пику Мнішека, що сидів верхи на вдові. Не сміявся він лише через відчуття провини від своєї не менш дурнуватої появи посеред пристрасного побачення.

Щоправда, збентеження і жаль були, треба сказати, не надто великими, і ліценціат почав роздумувати, як помиритися з ображеним шляхтичем. Це навряд чи було б легкою справою, адже той набурмосено хитався на коні, зиркаючи навколо злим поглядом. Тож Голота налаштувався грати. Він надав мармизі жалісливого вигляду, наважився, видихнув і почав:

— Пане Міхале...

— Що, пане Голото? — моментально вибухнув Мнішек, який, видно, тільки й чекав, коли Голота розкриє рота. — Ви хочете сказати, як вам прикро? Як вам прикро вриватися в будинок, де відбувається інтимне побачення, лякати даму до безпам’ятства, а мене ледь не до пропасниці, рубати подушки, персидські килими й портьєри, вибивати двері. Що саме з усього цього вам прикро?

— Гм. Узагалі-то все це разом узяте, вашамосць. Я не думав...

— Я навіть і уявити не міг, що ви думали! Авжеж, ні! Бо думати ви точно не навчилися за всі ті марні роки