Читати книгу - "Заради майбутнього"

Стьопа вигріб зі сховків усі свої фінансові активи, накопичені підробітками в полі протягом останніх двох років, і помчав до Києва. Він витратив цілий день, щоб роздобути необхідні оснащення та матеріали. У ніч із 22 на 23 серпня, засівши в сараї під крилом прикритого засмальцьованим брезентом батькового І-153, під прискіпливим керівництвом Тихона Стьопа Ревун почав збирати повітроплавний апарат, що мав утілити його заповітну мрію.

3

Насамкінець проектування від найменших, регулювальних, куль довелося відмовитись. За таких розмірів підйомних куль кронштейни виходили збіса великими та могли розвалити стільчик у повітрі. Відтак апарат став некерованим, і Стьопа тепер мусив покладатися лише на якір, погоду й Господа Бога. Зрештою 24 серпня, на День незалежності, спроектований Тихоном геліостат був готовий до першого вильоту.

Слабкий і беззвучний, неначе розчинений у повітрі, дощ ущух іще день тому. Серпневе небо над Бабариками википіло до білястої кірки, мілкі калюжі попересихали, а зголодніла риба високо вистрибувала з річки, хапаючи поодиноких, розімлілих від спеки мушок. Задовго до дев’ятої ранку спека починала виснажувати, висмоктувала живильні соки з усіх пор, неквапом в’ялила мозок, зате розганяла комарів, особливо на відкритих місцинах.

Як тестовий полігон Стьопа вибрав простору галявину, що втиснулася поміж кущів за півкілометра на схід і трохи нижче від пагорба, на якому стояли Бабарики, — у цьому місці історичний запуск геліостата зможуть побачити всі мешканці села, фактично не виходячи з хат і не залишаючи городів. Восени, під час затяжних дощів, її всуціль заливало водою, проте нині, у розпал літа, чистину встеляв шар невисокої чіпкої трави.

Підхопившись на світанку, хлопці перетягли на прогалину все необхідне для випробувань: дерев’яний стілець із ременями безпеки, прибитими цвяхами, нейлонові кулі, придбані у спеціалізованому магазині на Петрівці, апарат для нагнітання (куплений там само), балони з гелієм, причальні мотузки (по-авіаційному — гайдропи), Стьопину пневматичну рушницю, мотоциклетний шолом Зиновія Гордійовича, що його Стьопа зібрався вдягти перед зльотом, і чотири металеві палі, якими Мар’янчикові батьки припинали бичків на вигоні та які повинні були правити за якорі геліостата. Програма першого тестового польоту була невигадливою: Тихон мав відв’язати три з чотирьох причальних канатів, які кріпили геліостат до твердого ґрунту, а четвертий помалу попускати, спостерігаючи, якої висоти досягне апарат. Не знаючи про фатальну помилку, якої припустився в ході проектування, Тихон вважав, що кількість гелію в кулі ідеальна для того, щоб апарат завис недалеко від землі, а тому щиро сподівався, що втримувати його буде не важче за повітряного змія на слабкому вітрі.

О 8:30 ранку хлопці розпочали завершальну фазу операції. Тихон прилаштував якорі з чотирьох боків від місця запуску. Стьопа обмотав ніжки дерев’яного стільчика канатами, кінці зафіксувавши на якорях, після чого взявся припасовувати до нього троси, що ними були обплетені нейлонові кулі. Гарячковість і старанно затаєне хвилювання хлопців передалося Пуззі, і собака неспокійно крутився під ногами, пхаючи свого плаского вологого носа куди треба й куди не слід.

Приблизно через сорок хвилин, о 9:10 ранку, запрацював переносний генератор, напомповуючи гелій у кулі. Ось набухла перша — центральна (порожній стілець поривно здійнявся у повітря), за нею друга, третя. Величезними синьо-жовтими громадинами вони спливали у височінь, затуляли собою сонце, небо й горизонт. Після четвертої причальні гайдропи напнулися так, що аж потоншали… Тихон зирив на кулі, і в горлі йому пересихало, а водянисто-сірі очі несамохіть вилазили з орбіт. Розмір куль просто не вкладався в голові. Вони переважали все, що хлопець бачив до цього: парашути, на яких десантують танки, газові оболонки аеростатів, рекламні дирижаблі. Переборюючи страх, Мар’янчик поглипував на аркуш із розрахунками та переконував, переконував, переконував себе, що все робить правильно.

Були й інші ознаки, які мали б насторожити хлопців. На жаль, Тихон відмовлявся їх помічати, свято вірячи у справедливість фізичних законів. Він тупо ігнорував той факт, що гайдропи були натягнуті до дзенькоту. Не зважав на те, що геліостат анітрохи не просів, коли Стьопа Ревун, насунувши на голову мотоциклетну каску та міцно вчепившись у пневматичну рушницю, вперше сів на стілець: ніжки намертво застигли на висоті півметра від землі, неначе спиралися на невідоме й невидиме силове поле. Тихона не сполошило навіть те, як дзвінко заскиглив канат і спушилася довкола якоря земля, коли він звільнив перший причальний гайдроп. Тримаючи в руках сталевий проіржавілий кілок, Мар’янчик випростався і подивився на кулі, що затіняли половину галявини. Облизавши сухі губи, він похитав худою, схожою на пташину головою і, притлумлюючи страх, пошкутильгав до другого якоря.

У цей час навіть Пуззі, здавалося, відчув наближення біди. Він підбіг до Стьопи, сів перед завислим у повітрі стільцем і тихо заскавулів. Стьопа зиркнув на нього з-під козирка та хрипко проказав:

— Не дрейф, пердилко. Зараз побачиш, як я полечу!

Як чудово смакували на губах останні слова: я полечу, я полечу, я полечу-у-у-у…

Пуззі заскавчав голосніше.

Стьопа не плекав особливо ніжних почуттів до коротконогого собаки Тихона, проте тієї миті відчув непереборне бажання погладити Пуззі, поторсати його за складки шкіри на шиї. Він відклав рушницю, нахилився зі стільця, простягнув руки та всадовив барбоса собі на коліна.

— Ще довго? — запитав.

— За’з почнеш підійматися.

Тихон підійшов до другого якоря, який порипував від скаженого натягу, став спиною до Стьопи й геліостата, незграбно нахилився і, кілька разів смикнувши, відв’язав мотузку. Аж раптом… ЦВЬОХ! ПУХ! Ф’Ю-У-У-У-У-ЇТЬ!

І все. Тиша.

На галявині посвітлішало.

Мар’янчик розігнув спину та обернувся. Чистина спорожніла. Стьопа з літальним апаратом зник. Не було ні куль, ні стільчика, ні линв. Пуззі теж не було. Тихон протер очі й повільно ковзнув поглядом по невисокій стіні з кущів і бур’яну довкола галявини.

Ані душі.

Хлопець із осторогою підступив до місця, над яким іще кілька хвилин тому висів дерев’яний стільчик. Постукав ступнею, підколупнув носаком кеда ґрунт. Ніяких слідів…

Де вони?

Тут щойно були п’ять куль, які розмірами могли потягатися з невеликим котеджним містечком, тут стояв стілець, на якому сиділи його друг і Пуззі. ТО ДЕ ВОНИ ВСІ ЗАРАЗ?! Не могли ж вони крізь землю провалитися!

— Стьопо… — перелякано крутячи маленькою головою, стиха покликав Мар’янчик, а за мить уже зовсім нишком додав: — Ти де?

Тихон разів зо п’ять роззирнувся навкруги й лише тоді здогадався задерти голову. Над ним підпливало блакиттю небо, синьою плівкою якого сунули, турляючись, білі крижини хмар — і більше нічого. Апарат наче випарувався… Звідкіля бідоласі було знати, що за той час, поки він виглядав геліостат у довколишніх кущах, Стьопа Ревун і вся та