Читати книгу - "Голова Мінотавра"

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

восьма година вечора

Незважаючи на дошкульний холод, Попельському хотілося спати. Він сидів у «Шевроле», яке Заремба підігнав на вулицю Зелену, щипав себе за щоку, курив цигарки, раз у раз провітрював салон, але все намарне. Так завжди було після сеансів у Шанявського. Після цих крайніх, сповнених болю, страждання, різкого напруження м’язів, переживань, які абсолютно неможливо було описати, він настільки розслаблювався, що бажав лише одного: повернутися додому й зробити те, що любив найдужче — широко відчинити вікно й за півгодини залізти під перину й нагріти її власним теплом. Але не міг цього зробити, бо, заснувши раннім вечором, він прокинувся б удосвіта, а це порушувало звичний для нього спосіб життя й роботи. Ба, більше, наражало його на епілептичні напади, викликані різким уранішнім сонцем. Тож зазвичай після сеансів у Шанявського він повертався до своїх щоденних обов’язків поліцейського, але не міг виконувати їх належним чином. Щезала проникливість думки, комісар був сонний і поблажливий до оточення.

Ось і зараз він намагався відігнати сон і примушував себе не відвертати засльозених очей від будинку жіночої гімназії Королеви Ядвіґи на Зеленій 8. Йому видалося незвичним те, що сон у Шанявського, який зазвичай тривав хвилин п’ятнадцять, цього разу продовжувався три чверті години. Попельський прокинувся від якогось дивного звуку, що нагадував хурчання двигуна або гарчання собаки. Він проспав задовго й тому не встиг на демонстрування живих картин, у якому виступала Рита. Йому не хотілося входити під час спектаклю, бо дочка напевно помітила б його й вочевидь пригадала би це в якійсь їхній суперечці. Тож комісарові не залишалося нічого іншого, як терпляче очікувати, коли донька вийде з гімназії.

Побачивши продавця газет, Попельський вийшов з машини й кивнув йому. Дав тому п’ять грошів і відкрив екстрений випуск «Львівського Ілюстрованого Вечірнього Експреса». На першій сторінці видніло фото трьох зірок поліції. «Детективи Попельський, Мокк і Заремба ведуть розслідування», — таким був напис під фотографією. Атож, подумав він, звучить чудово. Гарна, виразна назва для фірми. Попельський, Мокк і Заремба. Який це розмір? Він витяг ручку й почав писати склади й наголоси на газеті, на якій осідали сніжинки: По-пéль-ський-Мóкк-і-За-рéм-ба. Хтось із перехожих штовхнув його й підняв капелюха, перепрошуючи.

Відволікшись від філологічних вправ, Попельський помітив, що з гімназії виходять батьки з доньками. Вигляд якоїсь матері, що обіймала свою усміхнену й щасливу дитину, викликав у нього погані спогади й думки. Він провів пару поглядом аж до повороту на вулицю Яблоновських, поки обидві загубилися в тьмяному світлі газових ліхтарів.

Ось іде Рися Тарнавська, подумки знущався він, найкраща учениця з Ритиного класу, перша з латини! Цікаво, чи це дівча знає, що її пихатий батько, інженер Марцелій Тарнавський, який щойно ледве вклонився, сидів колись переді мною весь у сльозах і благав, посилаючись на давнє знайомство, зам’яти справу про самогубство певної молодої манікюрниці? У газетах писали, що причиною самогубства жінки, яка зрештою, протягом кількох років була морфіністкою, стало нещасливе кохання. Пан інженер боявся, що під час розслідування цього випадку, виявиться його кількамісячний роман з манікюрницею. А зараз удова Захаркевич зі своєю дочкою Беатою, яку всі прозивали Тичкою, удала, наче не бачить його. Як вона обурювалася, коли він одного разу переплутав класи й цим пояснив вихователю своє запізнення на батьківські збори. Він потрапив до третього «а» класу, тоді як Рита ходила до «б»! «Це неймовірно, — сказала вдова до своєї сусідки, називаючи її на прізвище. — Батько, який не знає, до якого класу ходить його дитина! Воно й не дивно…» Далі Попельський не розчув.

І враз його шпигонула жахлива думка. Настільки страшна, що він сам не бажав собі в ній признатися. На щастя, з будинку гімназії вийшла Рита, і це вмить розвіяло всі його погані передчуття. Вона розчервонілася від холоду й весело всміхалася. Попельський знав, у чому полягала причина її гарного настрою. Театральний талант Рити помітив новий полоніст, який протягом року викладав їм романтизм. Попередня вчителька, нудна, педантична панна Монкос, не дозволяла Риті брати участь у шкільних виставах, бо це позначилося б на її й так слабкій успішності. Натомість пан учитель Каспшак не звертав уваги на такі неістотні для театру деталі.

— Доброго вечора, тату, — радісно привіталася Рита. — І як таткові сподобалося?

— Дуже, моя маленька, — він поцілував доньку в чоло, глибоко вдихнувши її запах.

Зітхнув полегшено. Цигарками не чути.

— О, привіт, люба Ядзю, — гукнула Рита й простягла руку своїй подрузі, яка підійшла ближче й уклонилася Попельському.

Коли дівчата поцілувалися, комісар усвідомив, що Ядзя Вайхендлер вийшла зі школи раніше, стала неподалік ятки з газетами й уже кілька разів віталася з ним, але Попельський не зауважив її. Вона була для нього живим докором сумління. А саме їх він мав нині забагато.

— Я вас бачила раніше, пане комісаре, — Ядзя всміхнулася до нього. — Але не хотіла заважати. Ви так замислилися… Певне, якась нова захоплива справа…

— Татусю, ну скажіть-бо! — Рита урвала подругу, і Попельський відчув полегшення, — яка сцена вам сподобалася найдужче? Ну, яка?

Вона вимагала відповіді тоном, який він часто чув від неї, коли ще маленькою донька прохала купити їй іграшки, їм не вдавалося пройти повз магазин «Аптаваґ» на Сикстуській, щоб Рита не застигала перед вітриною, а потім притулялася до батька. Їй не доводилося вимагати, тупотіти ногами чи падати на тротуар. Батько завжди купував їй усе. «Ти занадто їй догоджаєш, Едварде», — казала Леокадія. Тоді він сердився на кузину: «А хто має їй догоджати, як не я? Бо ти більше любиш бридж, книжки й концерти, аніж мою дочку!» Пізніше, перепрошуючи Льодзю, бачив у її погляді занепокоєння й разом з тим певну втіху від того, що її кузен, як вона сама говорила, є батьком «до безтями закоханим у власну доньку».

— Ну ж бо, татку, яка сцена?

Попельський відчув, що в голові в нього паморочиться. Через цей клятий сеанс у Шанявського він не міг пригадати, які саме живі картини показували нині. Здається, Матейко. Але де на його картинах зображені дівчата?

— Але ж ви так захоплювалися, — вигукнула Ядзя, — коли Марк Вініцій провідував у в’язниці свою кохану Ліґію!

— Звичайно! — комісар удав захоплення. — Ти справді чудово зіграла, люба! Знаєш, що? Я сподіваюся, що ти зіграєш не лише