Читати книгу - "Останнє бажання"

Кальдемейн, що чекав біля прилавку, на їх вигляд перервав тиху розмову з корчмарем, випростався, сплів руки на грудях.

— Слухайте, пані, — твердо промовив, не гаючи часу на обмін ввічливими привітаннями. — Я знаю від оцього-от відьми́на з Ривії, чого ви прибули до Блавікена. Начебто ви ображені на нашого чародія.

— Може. І що? — тихо спитала Ренфрі, теж не надто гречним тоном.

— А те, що для таких образ є суди гродські чи каштелянські. Хто образу в нас на Лукомор’ї залізом хоче мстити, того звичайним збійцею вважають. А ще те, що або завтра вранці виберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною ровтою, або ж вас всаджу до ями, пре… Як воно зветься, Геральте?

— Превентивно.

— Ото-то. Ясно, вацьпанно?

Ренфрі сягнула до саковки при поясі, видобула кілька раз складений пергамент.

— Прочитайте це, пане війте, якщо тямите грамоту. І більше мене вацьпанною[19] не називайте.

Кальдемейн взяв пергамент, довго читав, потім без слова подав його Геральтові.

— «До моїх комесів, васалів і підданих вільного роду, — вголос прочитав відьми́н. — Всім і вся ознайомляю, яко же Ренфрі, князівна крейденська, в нашій службі позостаєт і милість нашу маєт, то гнів на себе стягне, хто б їй перешкаджав. Одуен, король…»

— «Перешкоджав» пишеться інакше. Але печатка виглядає на справжню.

— Бо вона справжня, — сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент. — Її поставив Одуен, наш милостивий пан. Тому не раджу мені перешкоджати. Незалежно від того, як це пишеться, наслідок може бути для вас сумним. Ви мене, пане війте, до ями не всадите. І вацьпанною не називатимете. Я не порушила жодного закону. Поки що.

— Якщо порушиш хоча б на п’ядь, — Кальдемейн виглядав так, наче хотів сплюнути, — всаджу тебе до льоху з тим пергаментом разом. Клянуся на всіх богів, вацьпанно. Ходімо, Геральте.

— З тобою, відьми́не, — Ренфрі торкнулася Геральтового рамена, — ще на слово.

— Не запізнися на вечерю, — кинув війт через плече, — а то Лібуша лютуватиме.

— Не запізнюся.

Геральт сперся об шинквас. Граючись медальйоном з вовчою пащею, що висів у нього на шиї, дивився в синьо-зелені очі дівчини.

— Я чула про тебе, — сказала. — Ти Геральт із Ривії, біловолосий відьми́н. Стрегобор твій друг?

— Ні.

— Це спрощує справу.

— Не надто. Я не маю наміру спокійно спостерігати.

Очі Ренфрі звузилися.

— Стрегобор завтра помре, — сказала вона тихо, відгортаючи з чола нерівно обстрижене волосся. — Було б меншим злом, якби помер тільки він.

— Якщо, точніше, перш ніж Стрегобор помре, помре ще кілька осіб. Я не бачу іншої можливості.

— Кілька, відьми́не, — це скромно сказано.

— Щоб мене налякати, треба чогось більшого, ніж слова, Жуланко.

— Не називай мене Жуланкою. Я цього не люблю. Річ у тім, що я бачу інші можливості. Варто б їх обговорити, але що ж, Лібуша чекає. Вона хоч гарна, ця Лібуша?

— Це все, що ти хотіла мені сказати?

— Ні. Але тепер уже йди. Лібуша чекає.

IV

У його кімнатці на горищі хтось був. Геральт здогадався про це ще раніше, аніж наблизився до дверей, зауваживши ледь відчутну вібрацію медальйону. Задмухнув каганець, яким присвічував собі на сходах. Вийняв стилет з-за халяви, застромив за пояс. Натиснув клямку. В кімнатці було темно. Але не для відьми́на.

Переступаючи поріг, він рухався вдавано повільно, сонно, неквапом зачинив за собою двері. Наступної ж миті, сильно відштовхнувшись, плигнув довгим стрибком-рибкою, звалився просто на того, хто сидів на його ліжку, притис його до постелі, ліву руку просунув йому під підборіддя, сягнув за стилетом. Але не видобув. Щось було не так.

— Зовсім непогано, як для початку, — озвалася вона приглушеним голосом, нерухомо лежачи під ним. — Я припускала подібну можливість, але не думала, що ми так швидко опинимося разом у ліжку. Забери руку з мого горла, будь ласка.

— Це ти.

— Це я. Слухай, є два варіанти. Перший: ти злазиш з мене і ми порозмовляємо. Другий: залишаємось як є, але я б хотіла принаймні чоботи зняти.

Відьми́н вибрав перший варіант. Дівчина зітхнула, встала, поправила волосся і спідницю.

— Засвіти свічку, — сказала. — Я не така зіркá в темряві, як ти, а люблю бачити свого співрозмовника.

Вона підійшла до столу, висока, худорлява, гінка, сіла, витягаючи перед собою ноги у високих чобітках. Видавалося, що не мала жодної зброї.

— Маєш щось випити?

— Ні.

— Ну то добре, що я принесла, — засміялася вона, ставлячи на столі дорожню баклажку і два шкіряні кубки.

— Вже майже північ, — холодно промовив Геральт. — Може, перейдімо до справи?

— Зараз. От, пий. Твоє здоров’я, Геральте.

— Навзаєм, Жуланко.

— Мене, курча мать, звати Ренфрі, — вона різко підняла голову. — Я дозволяю тобі пропускати княжий титул, але припини називати мене Жуланкою.

— Тихше, розбудиш весь дім. Чи я нарешті довідаюся, чого ти сюди залізла через вікно?

— Але ж ти нездогадливий, відьми́не. Я хочу врятувати Блавікен від різанини. Щоб це з тобою обговорити, я лазила по дахах, як кішка в березні. Цінуй.

— Ціную, — відповів Геральт. — Однак не розумію, яка користь з цієї розмови. Ситуація ясна. Стрегобор сидить у чародійській вежі; ти б мусила взяти його в облогу, щоб видобути звідти. Якщо це зробиш, твій глейт тобі не допоможе. Одуен не стане тебе захищати, коли ти відкрито порушиш закон. Війт, варта, весь Блавікен виступить проти тебе.

— Якщо весь Блавікен виступить проти мене, то страх як пожалкує, — Ренфрі усміхнулася, показуючи хижі білі зуби. — Ти придивився до моїх хлопців? Ручаюся тобі, вони своє ремесло знають. Уявляєш, що станеться, якщо дійде до бійки між ними і тими телятами з варти, які щокроку спотикаються об власні галябарди?

— А ти, Ренфрі, уявляєш, що я спокійно стоятиму і споглядатиму на таку бійку? Як бачиш, мешкаю у війта. При потребі випадає мені стати на його боці.

— Не сумніваюся, — посерйознішала Ренфрі, — що станеш. Тільки, мабуть, сам, бо решта по підвалах поховається. Нема на світі войовника, котрий би управився з сімома мечниками. На це жодна людина неспроможна. Але, біловолосий, перестаньмо лякати одне одного. Я вже казала: різанину і кровопролиття можна відвернути. Конкретніше: є дві особи, що можуть це відвернути.

— Перетворююся на слух.

— Одна, — промовила Ренфрі, — це сам Стрегобор. Добровільно вийде зі своєї вежі, я заберу його десь на пустків’я, а Блавікен знову зануриться в солодку апатію і невдовзі про все забуде.

— Стрегобор, може, і справляє враження несповна розуму, але не аж так.

— Хто знає, відьми́не, хто знає. Існують аргументи, яких не можна відхилити. До таких належить, наприклад, тридамський ультиматум. Я поставлю чарівникові тридамський ультиматум.

— А в чому полягає цей ультиматум?

— Це моя