Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

У коморі було темно й порожньо. А з ближнього правого кутка, просто з-під землі линув крик Наталки. Кричала вона, схоже, не від болю, а від страху. А ще певніше — від жаху.

Усе своє життя Лисий прожив у цій хаті. Він ніколи не міг собі уявити, що хтось може так кричати: здавалося, що Наталочка була тут поруч, що їх не розділяли грубі соснові колоди, з яких складено будівлю. На якусь мить це навіть стало ніби важливішим, ніж сам факт, що з Наталкою щось трапилось.

Лисий кинувся назад до кімнати й спрожогу збив із ніг Інженера, який саме підійшов до дверей в комірчину. Ряха розлючено пискнув і відлетів під стіл. Лисий не став допомагати старому, вибіг надвір і помчав навколо хати до того кутка, де репетувала дівчинка.

Картина, яку він побачив, не піддавалася розумінню.

Сказати, що Наталочка стояла по пояс врита в землю, — це нічого не сказати. В тім-то й річ, що вона не була врита, вона ніби виростала з землі. Її плаття наче зливалося з землею, неможливо було помітити межі. Вона дивилася на свою нижню половину — точніше, на відсутність нижньої половини — і страшно верещала. Це був безперервний крик, без паузи на те, щоб вдихнути повітря. На обличчі — невимовний жах. Навколо стрибав і сварився Глина, так само нажаханий і розгублений. Наближатися до Наталки він не наважувався.

— Тобі боляче? — спитав Лисий.

Дівчинка у відповідь заперечно похитала головою, не замовкаючи.

— Нічого їй не боляче, — відповіла йому Леля. — Хіба ти не чуєш, що вона кричить від жаху, а не від болю.

Лисий озирнувся. Лелі ніде поруч не було.

— Звідки ти говориш? — здивовано спитав він, намагаючись не кричати, але й говорити достатньо голосно, щоб його було чутно, незважаючи на пронизливий крик Наталки й скандальний лемент Глини.

Раптом крик став іще вискливішим, і дівчинка почала «виростати».

— Замовкни, — почувся з-під землі голос Лелі, — це я.

Мала негайно замовкла. Тепер її погляд якось дуже плавно перетворився на здивований. Страху як не було. Вона ще не до кінця «виросла», як над землею з’явилася Лелина голова, потім плечі. Далі стало зрозуміло, що вона просто взяла Наталочку на руки й підняла її над землею.

Втім, оце «просто» все одно лишалося дуже непростим. Жодної піщинки, жодного корінчика на сукні Наталчиній не лишилося. І земля в тому місці, з якого вона «виросла», не змінилася — не обсипалась, не розкрилась. А от Леля тепер нагадувала моркву. Ноги її вище колін були в землі.

Лисому паморочилося в голові. Він повільно нахилився й торкнувся землі поруч із Лелиними ногами. І з’ясував, що землі там немає. Рука його безперешкодно зникла під землею, нічого не відчувши. Тільки тієї миті, коли вона торкнулася цієї непрозорої порожнечі, Лисий відчув панічний жах. Він дивився на свою правицю, яка майже по лікоть розчинилася в землі, й сам ладен був закричати. Витягнув руку. Обдивився. Помацав землю поруч, спробував знайти межу. Хоч це було й нелегко, знайшов — ніяких видимих кордонів. Дуже плавний і непомітний перехід від твердої землі до порожнечі, що цілком схожа на неї. І знову липкий жах при зіткненні з несправжньою землею. Лисий підвівся. Потім перевів погляд на Лелю.

— Як ти здогадалась?

— Я таке вже бачила, — відповіла Леля. — Забула тобі розповісти.

Лисий якийсь час мовчки дивився на неї, а потім ляснув себе по лобі.

— Лихо! Я ж Інженера збив із ніг!

Він кинувся знову до хати, однак Леля спробувала зупинити його:

— Не метушись. Я йому допомогла підвестися.

Лисий все одно рушив навколо хати — до вхідних дверей. Діти подалися за ним. Тільки Наталочка лишилася біля загадкової ями, неспроможна відвести погляд від того місця, де щойно «росла». Глина ліг на землю поруч із нею, також дивився на кляте місце й неголосно бурчав:

— Мало що я в лісі таке бачив, так іще й тут… Хоч би земля не почала тремтіти, як там… Це вже зовсім неправильно. Земля має бути землею, твердою й надійною… Де ж це таке бачено, щоб діти провалювалися!.. Це тому, що без мене бігають навколо хати. Нічого без мене бігати, я б ніколи не дозволив ускочити в таку халепу. Більше не будеш?.. — Він підвів очі на Наталку.

Та нічого не відповіла.

Двері в хату стояли відчинені, а всередині було порожньо — ні Інженера, ні Ряхи. Нікого.

Ниточки зв’язуються

Коли Леля послала всіх на город, Василько зрозумів, що насправді ніхто не збирається снідати. Він бачив, як решта дітей понуро попленталися шукати якісь овочі. Він бачив, як Івась несподівано відділився від інших, пішов у напрямку туалету, але не зайшов усередину, а обійшов дерев’яну будку й зник з очей.

Не привертаючи уваги решти дітей, Василько тихенько завернув за ріг і пішов на край села.

Люди збиралися на городи і в сади, дехто вже й вийшов із дому. Всі привітно махали Василькові, ніхто не поцікавився, куди це хлопець прямує. Ніхто й не спитав, де це вони з Лелею вчора ходили. Це якраз йому не дуже сподобалося. Тобто якби хтось спитав, він би, швидше за все, правди розповідати не став, — так, нормально, мовляв, сходили, нічого цікавого. Але це означало б, що їхня подорож для односельців щось важить. А раз ніхто нічого не питав, то виходило, що нікому воно й не цікаво. Бавляться собі діти, — хай бавляться…

Сонце починало припікати, але це вже було майже осіннє сонце, воно давало тільки тепло, а не спеку.

Василько вийшов за село й повернув до яруги. Там він обережно протиснувся через колючі зарості ожини й опинився між яром і обійстям Люби. Щось йому підказувало, що продовження таких бурхливих подій вчорашнього дня і ночі мусить бути саме тут.

Обране Васильком місце мало суттєві недоліки. По-перше, ожина. Вона стояла навколо колючою стіною, не даючи поворухнутися. По-друге, кропива, яка підпирала ще тісніше. А по-третє, хлопчик із подивом помітив, що зовсім недавно тут хтось стояв і тупцював, і витовк цілу невеличку галявинку. Останнє відкриття було особливо неприємне, та знайти якесь інше місце Василькові навряд чи вдалося б — принаймні, скільки він міг бачити, нічого путнього поблизу не було.

На городі було порожньо. Тільки де-не-де витикалися з високої трави й знову зникали в її гущавині червоні гребені курей та півнів.

Так само, як і Лисий напередодні, Василько незабаром видивився стежину, що вела до лісу. Так